Час і людина

Час, на думку більшості, постійно і безперервно завжди і скрізь, воно тече лише в одному напрямі, з однією швидкістю, змінити його не можуть ні Природа, ні людина, ні машини. Чи так це насправді? Давайте спершу спробуємо розібратися хоч би з одним такою властивістю.

Всі відомі нерівномірності в швидкості зміни часу психологи пояснюють особливостями людської психіки: чим більше ми квапимося куди-небудь, тим швидше ВОНО летить; чим нудніше справа, якою ми зайняті, тим повільніше ВОНО тягнеться. Але існують тисячі документованих свідоцтв, пояснити які особливостями психіки неможливо. Люди не лише голослівно стверджували, що їх суб’єктивний час сильно сповільнювався. Очевидці описували побачені явища, підтвердити які могла б лише прискорена кінозйомка; всього за долі секунди вони здійснювали в десятки і сотні разів більше подів, чим могли зробити люди з самою кращою реакцією! Шкода лише, що людині подібні фокуси ніколи не приносили задоволення, хоча часто і рятували від неминучої загибелі.

Напевно ви зрозуміли, що тут йдеться саме про те, що відчували перед лицем смертельної небезпеки космонавти, льотчики, водії, солдати, люди багатьох інших професій, пов’язаних з ризиком.

У 1976 році екіпаж льотчика-випробувача Марини Лаврентьевни Попович під час польоту на Ан-12 попав в украй небезпечну ситуацію: усередині вантажного відсіку розгерметизувався паливний бак від Міг-29, на підлогу розлилися близько 4 тонн гасу. Літак перетворився на велику бомбу, що літає, готову вибухнути від будь-якої іскри. І у цей момент Ан-12 попав в потужний грозовий фронт; яскраві спалахи блискавок оточили беззахисний літак буквально з усіх боків… У цей-то момент все 12 чоловік екіпажа відчули, що їх літак як би застиг в повітрі, час на борту раптом завмер…

У іншого льотчика-випробувача Марка Галлая при випробуваннях винищувача Ла-5 пожежа в повітрі все ж сталася, Згодом він так описував цей льотний випадок: "Звідкись з-під капота вибило довгий язик полум’я… Знизу в кабіну поповз їдкий сизий дим… Мерзнув, зрушився з місця і пішов по якомусь дивному подвійному рахунку масштаб часу. Кожна секунда знайшла здатність необмежено скільки потрібно буде розширюватися: так багато справ встигає зробити чоловік в подібних положеннях. Здається, хід часу майже зупинився!"

У багатьох ще не стерлася з пам’яті показана по телебаченню коротка, в 3 – 4 секунди, відеозапис, на якому в того, що летить поблизу глядацьких трибун Міг-29 раптом відмовляє двигун, літак клює носом, вирушає убік від людей і вибухає на землі. Але мало хто знає, що запис "чорного ящика" згодом довів, що пілот Квочур за секунду до катапультування встиг зробити так багато операцій по керуванню несправним літаком, що в нормальній обстановці на це могли б піти хвилини. А розповідь самого льотчика-випробувача про цю подію, подію на авіасалоні, зайняв взагалі декілька годин!

І вже, звичайно, більш ніж вистачало небезпечних ситуацій в повітрі під час війни! Сотні тисяч потенційних свідків в своїх простріляних наскрізь літаках бачили смерть "на відстані витягнутої руки", шкода, що розповісти про свої відчуття змогли згодом далеко не все…

Льотчик-штурмовик Сергій Іванович Колибін, вилітавши на одномісному Іл-2 в липні 1941 року, звичайно здогадувався, що небезпечне завдання може стати для нього останнім. Але жодної уяви у нього не вистачило б, аби передбачити свою подальшу долю: всього за годину він стане першим і єдиним льотчиком, що вижив після наземного тарану; всі його бомби пройдут мимо мети, але проте ворожа переправа буде знищена; три доби він валятиметься, ніким не відмічений, у вигляді кривавого шматка м’яса; його чекають декілька років в гітлерівських, а потім в сталінських таборах… Але тоді він просто вилетів на завдання і не виконав його. Штурмовик був підбитий, і фашистські солдати вже бігли до місця його передбачуваної посадки. Колибін круто розвернув Іл-2 (а разом з ним – всю свою подальшу долю) і врізався в міст. Це мить він запам’ятав на все своє життя і про нього міг розповідати годинами. Літак перед вибухом зачепив за конструкцію моста крилом і перекинувся, Колибін вилетів з кабіни… і час в його сприйнятті зупинився: він розглянув вираження осіб всіх гітлерівців, що оточували його, бачив, як деякі з них намагалися вибратися з танкових люків, інші бігли, лягали, хотіли сховатися від язиків полум’я, але всі їх рухи були занадто повільними…

Але, на жаль, пілоти не завжди потрібним чином використовують рятівний резерв часу, що з’являється в критичну хвилину. А. Леонов и В. Лебедев згадують: "В час польоту спалахнув літак. Льотчик катапультувався, два інших члена екіпажа не змогли вибратися з некерованого літака і загинули… Пілот перед катапультуванням подав сигнал залишити літак, проте, за його заявою, не отримав відповіді, хоча чекав декілька хвилин. Фактично ж проміжок часу між моментом команди і моментом катапультування складав лише декілька секунд"…

На будь-якому аеродромі вам розповідять безліч подібних історій; на медичній мові вони давно вже іменуються "нез’ясовною втратою орієнтації в часі", проте лише недавно їх сталі розглядати і як фізичне явище. Виходить, що організм ЛЮДИНИ може впливати на якийсь час! Зрозуміло, рано говорити про невивчений механізм такої дії; відомо лише, що зміна (найчастіше – уповільнення) часу відбувається поблизу людей, що "смертельно злякалися". Воістину: зупинися, мить, ти… жахливо!!!

Солдат Федір Миколайович Філатов, родом з Балашова, за мить вибуху пережив декілька томливих хвилин, немов заворожений спостерігаючи, як по сталевому корпусу снаряда біжать вогненні тріщини, метал тріскається, і повільно, "як уві сні", розлітаються осколки (дане їм в роки 2-ої світової війни опис в точності відповідав пізнішим швидкісним відеозаписам).

Схожу розповідь почути довелося від одного бувалого альпініста. Блискавка в горах попала йому в руку, і він з жахом бачив, як електричний розряд повільно обвуглює м’язи, відділяє шкіру від тканин… Відчуття було таким, немов "під шкіру загнали сотні їжаків".

Не менш дивні розповіді солдатів, що заглянули смерті в очі вже у наш час: "Коли на моїх очах очманілий снаряд перетворив візника разом з конем і возом буквально в пил, для мене час повністю зупинився, скільки я просидів без руху – 20, 30, 60 хвилин – не знаю"(льотчик А. Маркуша); "…Я так замилувався красивим польотом кулі, що летить прямо в мене, що навіть ухилитися не здогадався, хоча часу для цього у мене було предостатньо!" (капітан Н.З.); "…Черний ствол ручного кулемета, що стріляв в мене з 5 метрів, мені здався дуже великим, навіть величезним; час зупинився, настала повна тиша, я просто встиг неспішно відійти убік, і кулі прошли лівіше." (сержант В.Ч., 1984); "…Душман вистрілив мені в голову, самого пострілу не чув, але ясно бачив, як повільно зростала хмара порохового газу біля його рушниці і як розривна куля висікла осколки з каменя." (рядовий А.К., 1986)…

Ці солдати рятувалися від куль як би по-чаклунству, але, мабуть, правилам поведінки в екстремальних умовах можна і виучувати. В усякому разі саме так і поступають послідовники деяких єдиноборств. Відомо, наприклад, що коли в 1940 році розстрілювали наркома внутрішніх справ Н. І. Ежова, той кидався в тісній камері так, що жодна куля в нього не потрапляла!…

Інженер Ю. Росциус ретельно розслідував випадок, що стався в 1977 році, коли падаючий двигун комбайна трохи роздавив людину. Розрахунки підтвердили: щасливчик ніяк не міг ухилитися від агрегату, що мчить на нього, вагою в тонну, врятувати його могло лише диво або декілька зайвих секунд (що, власне, одне і те ж)!

Десантник А. Конаков, падаючи в 1992 році з висоти 35 метрів без парашута, стверджує, що згрупуватися і правильно приземлитися він зумів лише завдяки неприродно розтягнутому часу…

Газета "Пропелер" в 1992 році розслідувала і хронометрувала свідчення іншого парашутиста, який так описував один зі своїх стрибків в 1988 році: "До лінії високовольтних передач залишався всього метр і відвернути від неї, здавалося, було неможливе. Але раптово мій спуск припинився, я повис в повітрі, трохи торкаючись ногами смертоносних дротів. Дивно! Поглянув вгору – ні, купол парашута ні за що не зачепився, все, що його тримає, це повітря! Краєм ока відмітив людей, що біжать по полю, вони теж застигли на одному місці і як би повисли в повітрі! Тут я пригадав все, чому мене учили, з силою натягнув декілька стропів і… парашут повело убік від дротів! Приземлення не пам’ятаю, люди, які підбігли, потім говорили, що я декілька хвилин просидів з розплющеними очима, ні на які питання не відповідав…"

Раймонд Моуді в своїй знаменитій книзі "Життя після життя" розповідає, сто люди (або їх душі) за 2 – 3 хвилини клінічної смерті переживають декілька годинників дивних пригод. Там же він наводить немало свідоцтв очевидців, для яких час перед лицем смертельної небезпеки розтягується. Виявляється, що що проносяться в такі моменти перед людиною спогаду про своїх близьких не є літературною вигадкою: "Я зрозумів, що відбувається, і страшно перелякався. І ось за той час, поки вантажівка мчала юзом на міст, я передумав про все, що було в моєму житті. Я просто бачив якісь картини… абсолютно як в житті. Спочатку я пригадав, як я йшов за моїм батьком по берегу струмка, мені тоді були 2 роки. Як у мене зламалася новенька червона машинка, яку мені подарували на Різдво, коли мені було 5 років. Як я плакав, коли перший раз пішов в школу, і сльози капали на яскравий жовтий плащ, який мені купила матір. Я помалу пригадав про кожен з класів початкової школи, всіх вчителів і дещо з того, що ми вивчали в кожному класі. Потім послідували юнацькі роки, робота в бакалійній лавці, після чого пам’ять перенесла мене найближчим часом… Всі ці речі і багато що інше просто проносилися в моїй свідомості, все це сталося дуже швидко, буквально за долі секунди, Потім все припинилося, і я стояв поряд і дивився на вантажівку… Він був абсолютно розбитий, але я не отримав жодних поранень, я виплигнув з кабіни через раму вітрового скла… Можу пригадати все бачене, але це зайняло б не менше п’ятнадцяти хвилин. Але тоді це сталося миттєво, менш ніж за одну секунду".

Дійсно, звичайні шосейні дороги небезпеки таять не менше, а деколи і більше, ніж повітряні траси. По кількості загиблих автомобільний транспорт через свою масовість міцно утримує перше місце, тому недивно, що і звичайні шофери незрідка стикаються в критичних ситуаціях з нез’ясовними явищами: "…Я пам’ятаю кожну дрібницю, кожну мить… Лопнуло колесо, автомобіль раптово кинуло з дороги, він ударився в забір. Я виразно пам’ятаю, як повільно ламалися штакетини, як одна з них раптом вигнулася і пробила лобове скло, якраз напроти водія. Її гострий кінець був направлений йому в груди. Я обімліла… Проте мій 16-річний син Боб різко нагнувся і гострий кіл прошив наскрізь сидіння!" (мати і син Вілери, 1992, Ковентрі, Англія).

Олександр Нікодим Басів також трохи попав в автомобільну катастрофу поблизу Москви в 1975 році: "Швидкість – близько 80 км/год. Об’їжджаємо піднесеність, і раптом прямо перед нами, посеред дороги, різко загальмував "Москвич"… І ось я спокійно сиджу і спостерігаю, що відбувається. Дуже плавно, як в сповільненому кіно, капот машини став повертати… Все відбувається страшно повільно. Але повертаю голову до водія і дивуюся – руки його швидко, нестримно обертають бублик! Мене уразив цей контраст. Капот машини вже повертає в інший бік. Ось зараз ударимо "Москвич" – думка тече в нормальному часі. Але наша машина пропливає в декількох сантиметрах від легковичка і завмирає, ставши упоперек дороги. Скільки ми з водієм стояли непорушно, я не знаю. Те, що я описав, зайняло 58 – 60 секунд. Насправді це були лічені миті"…

Г. Снедкова в серпні 1992 року поверталася до Москви з відпустки. Нічого не провіщало біди, траса була рівною і напівпорожньою, як раптом: "З "Жигулями" щось сталося, нас кинуло з дороги, машина кілька разів перекинулася на укосі… Може це і літературна метафора, а може і моє суб’єктивне враження, але тих митей для нас всіх просто не існувало. Машина котилася менше, ніж одна мить, нормальне сприйняття часу до нас повернулося ледве пізніше…"

Продовжує наше оповідання Віталій Ч.: "В 1970 році ми з дідом поверталися додому. Він вже перейшов дорогу, мене щось затримало, і дід Степан зробив мені рукою знак зупинитися… Я вже майже добіг до нього, як раптом відмітив, що з ноги зірвався мій босоніжок. Все сталося чисто автоматично – я просто розвернувся, добіг до середини дороги, підняв його і повернувся, при цьому розуміючи, яку невибачну, смертельно небезпечну дурість здійснюю. На бігу краєм ока я відмітив, що легковий автомобіль зупинився, але ледве я відбіг убік, він, як і раніше на великій швидкості, просвистав мимо. Виходить, все сталося дуже швидко, настільки швидко, що дід навіть не відмітив, як я повертався…"

Гіркими спогадами ділиться Галина Носик: "Падала з велосипеда я дуже довго, легкова машина зупинилася переді мною як укопана і стояла так весь час, поки я летіла до землі. Болю я не відчула, хоча і зрозуміла, що лопнула кість руки; себе весь час бачила як би з боку. А машина знов рвонула з місця …вищавши гальмами. Ось так, безперервно гальмуючи, вона зупинилася лише через 20 – 30 метрів. Відключилася я лише після цього…"

Чим страх, що сильніше підкрадається до людини, тим більше розтягуються миті, надаючи "зайві" секунди для ухвалення рятівних рішень, Потім, звичайно, організм розслабляється, час в нім після прискорення спочатку сповільнюється і лише потім приходить в норму. Пригадаєте, після того, як небезпека мине, люди перебувають в Шоке, не реагують ні на що, тобто як би випадають з нашого звичайного часу. Спочатку за одну "страшну" мить живуть хвилину, потім хвилину "шоку" відчувають як одна мить свого життя!

Наслідки при цьому можуть бути найнеймовірнішими: годинник на руках очевидців "раптом" починає квапитися; що знаходяться поруч люди, що навіть не здогадуються про небезпеку, також несподівано для них самих починають бачити "сповільнене кіно"; в тих, що знаходяться на межі смерті збільшується не лише прудкість, але і сила м’язів! Останнє твердження доведеться уточнити – м’язи не стають сильнішими, просто їх робота відбувається за більший проміжок часу; збільшується імпульс сили, причому в стільки ж раз, в скільки розтягується час. Тепер стає зрозумілим, чому, рятуючись від вовків, люди інколи забираються вгору по абсолютно гладких стволах дерев; чому, побачивши ведмедя, можна з місця перестрибнути через високий забір; що допомагає на пожежі витягувати масивні речі або виносити з поля бою "непідіймальних" поранених. Приклади можна продовжити: альпініст, рятуючи товариша, зрушив величезний валун; старенька, рятуючись від вогню, підняла величезну скриню, яка згодом насилу зуміли відірвати від землі двох дужих пожежників; у гинучому літаку заклинило педаль, льотчик перед лицем смерті зробив просто неймовірне зусилля і зрізав педаллю болт, що заклинив!

Буває і навпаки, коли небезпека близька, але ще не настала, Час не розтягується, а стискується. Немов би організму необхідний резерв невикористаного Часу. Так, на всяк випадок!.. Влітку 1974 роки в Киргизії, в тянь-шаньских горах Сергій Ратников трохи повалився в пропасти. Допоміг брат, на думку Сергія, він "миттєво" здолав декілька десятків метрів і протягнув руку…

Легенда свідчить, що окрім десяти заповідей Моісея (кожна з яких є або тисячолітньою людською мудрістю, або підказкою Зверху: "Не убий!"; "Не вкради!"; "Не перелюбствуй!"…) існувала колись і одинадцята – "Не бійся!". Дана порада, проте, не прижилася в часи, коли неосвічених людей повірити в Бога міг змусити лише страх (перед карою небесними). Тепер Людство звиклося до всього доходити своїм розумом, фізики шукають доказу існування Космічного Розуму, а філософи обгрунтовують священні заповіді. Що стосується поради не боятися, то і тут присутнє розумне зерно. Якщо скрупульозно вишукувати причини всіх наших нещасть, то можна зробити вивід: в більшості випадків ЛЮДИНА ХВОРІЄ ІЗ-ЗА ЛІНІ І НЕУЦТВА, А ВМИРАЄ ІЗ-ЗА СТРАХУ І ПОКІРЛИВОСТІ ДОЛІ! Тобто не паралізуючий волю страх рятував у всіх перерахованих випадках людей, а саме протидія страху і прагнення вийти живим із стресової ситуації (якщо хочете, називайте це "бажанням жити"). СТРЕС "ПРЕСУЄ" ЧАС, все інше – залежить від дій людини!

Чи можна перевірити це, адже для чистоти експерименту випробовуваному необхідне виконання двох умов: "дуже хотіти жити" і "щиро злякатися"? У Академії авіаційної і космічної медицини, куди довелося звернутися для перевірки даної гіпотези, вихід з положення знайшли швидко

– сильний стрес навіть треновані випробувачі отримують при движении
на центрифугах з великими прискореннями (до 9 G!). І що ж? Стали подт
верждаться не лише явища уповільнення часу, збільшення "сили", "шо
ковое прискорення часу", але і інші, не менш фантастичні предположе
ния! Наприклад, про те, що "перед лицем смерті" чоловік бачить своє тіло

З боку і згадує, окрім волі, всі сторінки свого життя…

Щось тут не так, – скажете ви, – Природа подарувала нам прекрасні здібності, якими ми можемо скористатися інколи раз в житті. Ми не разу за десятки років не те що "тренувати", навіть "включати" не пробуємо цю свою невідому здатність. За такий час в бездіяльності будь-який орган атрофується. Що пролежали всього рік на ліжку хворі вже заново вчаться ходити, а тут йдеться про здатності переміщатися не по який-небудь простій дорожнього пилу, а за часом!

Проте, цей таємничий "орган управління часом" (ОУВ) постійно знаходиться у дії, час кожної людини постійно "плаває", відхиляється на незначні величини від середньої величини в обоє сторони, Зафіксувати подібні "тренування" ОУВ можна лише найточнішими приладами (атомними годинами, синхронізованими кварцевими резонаторами). Інколи "пробні розминки" ОУВ проводить "в обстановці, максимально наближеній до бойової". Пригадаєте, чи снилося вам уві сні, як ви падаєте з висоти? Вибірковий опит показав, що це один з небагатьох типових снів, деякі бачать його навіть по кілька разів в місяць. Звернете увагу на те, що відбувається із сплячим у момент "удару об землю"? Сонна людина, в якої ще секунду тому були розслаблені всі м’язи, раптом несподівано сіпається, причому сила ривка явно перевершує середню силу даної людини. Втім, дане твердження може перевірити будь-який

– після подібного сильного струсу сплячі дуже часто пробуджуються. Не пи
тайтесь якось трактувати і шукати потайний сенс свого страшного сну –
ваш орган рятівник "у формі", а значить, станься все насправді, і він

не підведе!

Швидше підведемо його ми! Велика кількість стресів скорочує тривалість життя. Інакше кажучи, якщо ми дуже часто зловживаємо своїм ОУВ, не щадимо його, раз по раз штучно створюючи ситуації, в яких він вимушений даремно зношуватися, то реакція нашого органу-заступника, часу, що відає питаннями, найчастіше буває однозначною – скорочується час, відведений нам для життя. Природа або Бог, коли дарили нам такої неймовірно коштовної здатності управляти часом в критичних ситуаціях, ніяк не передбачали, що люди почнуть хвилюватися по дурницях, створюючи самі собі стресові ситуації на порожньому місці: сварки в сім’ї, розмови з начальством, спори в чергах і автобусах. Чи потрібно нагадувати, що кавказькі довгожителі позбавлені цих "благ" цивілізації?! Вивід: для підтримки здорового способу життя не нервуйте!

Окрім звичайного передчасного старіння наш ОУВ може помститися нам і по-іншому. Летаргічний сон – чим не загальмований в людині час?! Всі процеси в організмі під час цього стану різко сповільнюються в тисячі разів (людину навіть можуть прийняти за померлого); органи чуття (окрім зору) продовжують справно фіксувати лише роздратування, що відбуваються за великі проміжки часу; під час сну, десятиліття, що триває інколи, людський організм ніскільки не старіє; після пробудження природні процеси в організмі беруть гору і ті, що прокинулися старіють на тих, що не дістають "по паспорту" десятки років за 3 – 4 роки (час знов прискорюється?). Аналогія з "витівками" ОУВ тут просліджується повна – чаще всього летаргічний сон у людини настає після дуже сильних стресових переживань (смерть близької людини, яка-небудь катастрофа або аварія…).

Подібну поведінку ОУВ не можна назвати інакше, як аномально-хворобливим. Аналогічним терміном можна охарактеризувати і встановлений наукою факт порушення звичного циклу життя у деяких людей. Зафіксовані випадки старіння і смерті унаслідок постаріння організму в …п’ятирічних "людей" похилого віку! В деяких американських племен вважається нормальним статеве дозрівання і перші пологи у дівчаток в 5 – 8 років, а старість і смерть в 10 – 18 років!

Зрозуміло, факт існування ОУВ у людини не є доведеним. За даними А. До. Сухвала, цей орган сповна міг би розташовуватися в головному мозку, точніше – в гіпоталамусі; на думку Р. Шарру і А. Прійми, цим цілям служить так зване "третє око"; по інших відомостях, на цю почесну роль претендує спинний мозок. Але найімовірніше, мова тут може йти не про звичайний орган типа селезінки, а про якісно нову функцію нейроклітин головного мозку, які, згідно дослідженням академіка Ст Казначєєва, зв’язані між собою в основному за допомогою одного загального поля (аури).

Можливо, наші далекі предки були знайомі з подібним явищем, в усякому разі і у наш час сибірські шамани і йоги можуть гальмувати час і виходити зі свого тіла. Управляти власним часом можуть "асси" східних єдиноборств (на кіноплівці зафіксовані їх "миттєві" ривки убік; деякі каратисти ухиляються навіть від кулі). Не відстають від східних вчителів і ті, хто володіє секретами старих російських єдиноборств.

Заставляють годинник значно спізнюватися і деякі сповна сучасні екстрасенси (В. Гиллер, А. Горілий, Ст Льовіна…). Проведені експерименти це підтвердили, зафіксовані зміни склали до 0,001 сек.

Втім, нагадаю ще раз – цією здатністю володіють всі люди (або майже все). Якщо це не так, не було б у нас так багато героїв і тих, хто "просто" пережив і не помер в смертельних сутичках з секундами…

Приказка свідчить: що "людина господар свого часу". Древня мудрість і тут виявилася права, з врахуванням отриманих даних її можна лише злегка уточнити: "Людина господар Часу". Хоча доки неясно, хто кому більше підкоряється: Час – Людині або Чоловік – Часу, тому правильніше було б сказати ще простіше: "Час – друг Людини!" Той самий друг, який рятує в самих безвихідних ситуаціях!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Час і людина