Експедиції в Якутії

Поглянете на карту Росії. У її північно-східній частині розташована обширна гірська країна, пересічена вузькими долинами Яни, Колими, Індігірки і інших річок. Знайомі чіткі географічні контури. Але з’явилися вони на карті порівняно недавно, в 30-40 рр. нашого століття. А до цього хоч тут і було змальовано багато хребтів, але були вони лише плодом фантазії картографів, оскільки на власні очі їх ніхто не бачив. Ще в минулому столітті дослідник І. Д. Черський, засланець до Сибіру за участь в польському повстанні, висловив думку, що гірські хребти тягнуться не паралельно напряму річок, як було позначено на картах, а перпендикулярно йому.

У 1891 р. за дорученням Російської Академії наук він відправився в невідому область, аби перевірити свою здогадку. Учений відзначив в своєму щоденнику, що, рухаючись вниз по Колимі, бачив за хребтом Верхоянським якісь три високі гірські хребти. На жаль, раптова смерть наздогнала ученого на порозі до великих відкриттів.

Після цього 35 років ніхто не цікавився величезною територією (площею понад мільйоном кв. км.), обмеженою морем і річками Охотським Алданом на півдні, Яной на заході і Анюй на півночі. Лише у 1926 р. до Північно-східного Сибіру відправилася експедиція професора С. Ст Обручева, куди входили також геодезист-картограф До. А. Саліщев, гірський інженер Ст А. Протопопів, гірський технік І. Н. Чернов і декілька робітників.

Передбачалося перш за все вивчити найбільш загадкову область "білої плями" – західну частину басейну Індігірки і пересікти хребет Верхоянський. Що чекало експедицію в цьому невідомому районі, ніхто не мав анінайменшої вистави. Одночасно планувалося досліджувати і таємничий приплив Індігірки – Чибагалах, де по розповідях колишнього члена одного з розбитих білогвардійських загонів Миколаєва, він, блукаючи нехоженной тайгою, намив пляшку розсипної платини і здав її в Якутську контору Держбанку.

Індігірка, по якій пролягала велика частина маршруту експедиції, уразила С. В. Обручева своєю дикістю і багаточисельними порогами. Місцями долина річки нагадувала вузьку трубу, по якій мчиться величезна маса води. Але найбільш здивувала дослідників вражаюча невідповідність між картою і дійсним виглядом довколишньої місцевості. Там, де на карті була показана заболочена низовина, насправді розкинулася величезна гірська країна. По обох берегах річки здибилися високі гірські списи, вершини яких навіть в розпал літа були покриті снігом. Як писав Обручев, "ніхто з географів поняття не мав про те, що в Північному Сибіру розташовані такі високі гори".

Експедиція пересікла дев’ять паралельних гірських хребтів. Всі вони тягнулися в напрямі, приведеному І. Д. Черським. Тому, по пропозиції С. Ст Обручева, Географічне суспільство СРСР одноголосно привласнило нововідкритим горам ім’я Черського. Протяжність хребта Черського складає 1600, ширина 300 км., висота до 3147 м, а за своєю площею він більше Кавказу.

Побувала експедиція і на берегах до цього нікому невідомого Чибага-лаха. Для цього довелося здолати ще 1500 км. дороги і пересікти незліченну кількість гірських хребтів, але жодних слідів миколаївського родовища платини так і не було виявлено. Учені переконалися, що в розповіді Миколаєва не було ні слова правди. Незрозуміло, навіщо йому потрібна була ця брехня, але члени експедиції, по словах С. Ст Обручева, не тримали на нього зла: адже вони дісталися до самого серця невідомої області. По дорозі назад вчені зупинилися в селищі Оймякон, розташованому в міжгірській улоговині. Не дивлячись на те, що був лише початок листопада, сильна холоднеча, що панувала в Оймяконе раптово вивела з буд всі термометри експедиції. Як з’ясувалося, морози досягали тут 50 гр.З в той час, як у Верхоянське, який до цього вважався Полюсом холоду, середня температура в цей час складала – 30 гр.З. Це навело С. В. Обручева на думку, що дійсний Полюс холоду (як тепер відомо, Північної півкулі) розташований саме в Оймяконе.

У 1929-1930 рр. нова експедиція С. В. Обручева досліджувала басейн іншої великої річки – Колими і східних схилів хребта Черського. В результаті на географічній карті були зроблені значні виправлення. Верхня течія Колими, наприклад, "перемістилася" більш ніж на 200 км. на південний схід, а нижнее, навпаки, – на південний захід. Далі на південь "розмістився" відкритий І. Д. Черським хребет Тас-Кистабіт, в цьому напрямі "відхилилася" і східна частина хребта Черського.

З’явилися на карті і нові, зараз такі вже звичні для нас назви, як Юкагирськоє плато, Алазейськоє плоскогір’я, хребет Гидан.

З часом тут виявили обширні райони гірського заледеніння, існування яких заперечували деякі географи. Сталося це вже в 1946 р., коли на південь від хребта Черського за допомогою авіації був відкритий високий, одягнений снігами, хребет Сунтар-Хаята протяжністю 450 км. Його найвища гора Мус-хая (2959 м) по своїй висоті серед гір північно-східної Азії поступається лише горем Перемога (3147 м) в хребті Черського. З відкриттям Сунтар-Хаята була розкрита остання загадка Коли-мо-Індігирського краю, пов’язана з незрозумілим доти літнім розливом місцевих річок.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Експедиції в Якутії