“Комора сонця” короткий зміст по главах

“Комора сонця” короткий зміст по главах казки Пришвіна можна прочитати за 10 хвилин. Також ви можете ознайомиться з переказом “Комора сонця”

“Комора сонця” короткий зміст по главах

I

“В одному селі, біля Блудова болота, в районі міста Переславль-Залеського, осиротіли двоє дітей. Їхня мати померла від хвороби, батько загинув на Вітчизняній війні “.

Діти були дуже милі. “Настя була як Золота Курочка на високих ніжках. Волосся у неї… відливало золотом, веснянки по всьому обличчі були великі, як золоті монетки… Тільки носик один був чистенький і дивився вгору.

Митраша був молодший сестри на два роки. Йому було всього лише десять років з хвостиком. Він був коротенький, але дуже щільний, лобатий… Це був хлопчик впертий і сильний.

“Мужичок в мішечку”, – посміхаючись, називали його між собою вчителі в школі “.

“Після батьків все їхнє селянське господарство дісталося дітям: хата з п’яти стін, корова Зорька, теличка Дочка, коза Дереза, безіменні вівці, кури, золотий півень Петя й порося Хрін”.

Всі сусіди намагалися допомогти осиротілим дітям, але вони і самі непогано справлялися з господарством. Та ще й допомагали у всіх громадських роботах.

Діти жили дружно. Настя поралася по господарству, а Митя взяв на себе “всю мужицьку роботу” да навчився витісувати дерев’яне начиння – і його охоче у нього брали. Дякували добром.
II

“Кисла і дуже корисна для здоров’я ягода журавлина росте в болотах улітку, а збирають її пізно восени. Але не всі знають, що сама-сама хороша журавлина, солодка, як у нас кажуть, буває, коли вона перележить зиму під снігом “.

Митраша і Настя зібралися за журавлиною. “Ще до світла Настя задала корм всім своїм тваринам. Митраша взяв батьківську двоствольну рушницю “тулку”, манки на рябчиків і не забув теж і компас “.

Батько пояснив йому колись, для чого потрібна стрілка.

Настя бере з собою велику корзину – а раптом знайдуть в лісі заповітне містечко (“палестинку”). Про неї ще батько розповідав.

Ще батько говорив про страшне місце Сліпу Єлань. Це дуже топке місце в болоті. Багато там загинуло тварин, люди теж пропадали…

І ось біля цієї Єлані і є “палестинка, вся червона, як кров, від однієї тільки журавлини. На палестинці ще ніхто не бував! “

Взяли з собою молока, хліба і вареної картоплі.
III

Діти перейшли Блудово болото. Піднялися на пагорб під назвою Висока грива. Звідти виднілася борина (пагорб, порослий лісом) Дзвінка. У стежки стали попадатися перша жураклина. Діти кидали її в рот і повторювали:

– Яка солодка!

Ця весняна журавлина була солодкою тільки в порівнянні з осінньою, але сільські діти були звичні.

Брат лякає сестру:

– Батько казав, тут є страшний вовк Сірий поміщик.

– Пам’ятаю. Той самий, що порізав перед війною наше стадо.

Митраша, “мисливець з подвійним козирком”, каже, що їх-то вовк не чіпатиме – у них рушниця.

Діти чують голос птахів і звірів – всі вони хочуть вимовити “якесь відоме всім, єдине прекрасне слово!”.

Бугай, бекас, заєць – всі кажуть своє “Привіт!”.

А ось почувся і журавлиний клич – значить, скоро зійде сонце.

Але чути і виття – НЕ Сірий чи поміщик це виє?

Митраша вмовляє сестру йти до палестинка по стрілці компаса, а не тієї широкої стежкою, якою ходять всі люди.
IV, V

“Років двісті тому назад вітер-сівач приніс два насіннячка в Блудового болота: насіння сосни й насіння ялини. Обидва насіннячка лягли в одну ямку біля великого плоского каменю… Відтоді вже років, може бути, двісті ці ялина і сосна разом ростуть. Їх коріння змалку сплелися, їх стовбури тяглися вгору, поруч до світла, намагаючись обігнати один одного. Дерева різних порід боролися між собою корінням за харчування, суками – за повітря і світло.

Піднімаючись все вище, товстіючи стовбурами, вони впивалися сухими суками в живі стовбури й місцями наскрізь прокололи один одного. Злий вітер, влаштувавши деревам таке нещасне життя, прилітав сюди іноді покачати їх. І тоді дерева так стогнали й вили на все Блудове болото, як живі істоти… “

Відпочивши на камені і зігрівшись в променях сонця, Настя з Митраша послухали токування тетеруків.

І знову Митраша вмовляє сестру йти вузенькою стежкою – не по тій, що більшість людей протоптало.

Діти посварилися. Брат пішов по міленькій стежинці, сестра – по більшій.

У Митраші не було з собою їжі – припас залишився в кошику у Насті.

Десь поруч з ними бігає знайома дітям собака Травичка – великий, рудий гончак з чорними ремінцями по всій спині. Осиротіла вона після смерті свого господаря – доброго старого Антипича.

Травка “стала жити в лісі, як і всякий звір. Тільки дуже важко було Травці звикати до дикого життя. Вона ганяла звірів для Антипича, свого великого і милостивого господаря, але не для себе.

Багато разів траплялося їй на гону зловити зайця. Підім’явши його під себе, вона лягала і чекала, коли Антипич прийде, і, часто зовсім голодна, не дозволяла собі їсти зайця… “

Виє Травка від туги за господарем.

“До цього вою давно вже прислухається вовк Сірий поміщик…”
VI, VII

Оповідач описує, як бригада з відстрілу вовків – він був у її складі – разом з сільськими селянами перебила вовчий виводок, оточивши його лігво прапорцями. Вовки бояться червоного кольору.

“Вовки йшли дуже обережно. Загоничі натиснули. Вовчиця пішла на рисях. І раптом…

Стоп! Прапори!

Вона повернула в інший бік і там теж:

Стоп! Прапори!

Загоничі натискали все ближче і ближче. Стара вовчиця втратила вовчий розум і, потикавшись туди-сюди знайшла собі вихід і в самих ворітцях була зустрінута пострілом в голову всього в десяти кроків від мисливця.

Так загинули всі вовки… “

Тільки досвідчений Сірий махнув через прапори.

Цей самотній поранений вовк “за одне літо порізав корів і овець не менше, аніж різала їх раніше ціла зграя”.

Сірий поміщик полював і за собаками. Він “став грозою краю”.

Травичка, гонча, відчула запах хліба. Люди! Хліб! Може, це новий господар? Нехай “маленький Антипич” – але господар. Ось такого господаря і носити б зайців – в обмін за турботу, за ласку…

Травка побігла по сліду Насті – адже хліб був у неї.
VIII, IX

“Все Блудове болото, з усіма величезними запасами пального, торфу, є комора сонця. Так, ось саме так і є, що гаряче сонце було матір’ю кожної травинки, кожної квіточки, кожного болотного кущика і ягідки. Усім їм сонце віддавало своє тепло, і вони, вмираючи, розкладаючись, в добриві передавали його, як спадщину, іншим рослинам, кущика, ягідка, квітам і травинкам. Але в болотах вода не дає батькам-рослинам передати все своє добро дітям. Тисячі років це добро під водою зберігається, болото стає коморою сонця, і потім вся ця комора сонця, як торф, дістається людині у спадок “.

Митраша пробирається по компасу. Ялинки та інші деревця здаються йому бабусями-чаклунками.

“Земля під ногою стала як гамак, підвішений над тінистою безоднею”.

Митраша “нітрохи не злякався, – що йому було боятися, якщо під його ногами стежка людська: йшла така ж людина, як і він, – значить, і він сам, Митраша, міг по ній сміливо йти”.

Тільки вирішив він пройти більш прямим шляхом. І провалився в болото.

“І рвонувся. Але було вже пізно. Зопалу, як поранений, – пропадати так вже пропадати, – на авось, рвонувся ще, і ще, і ще. І відчув себе щільно охопленим з усіх боків по самі груди. Тепер навіть і сильно дихнути йому не можна було: при найменшому русі його тягнуло вниз. Він міг зробити тільки одне: покласти плазом рушницю на болото і, спираючись на нього двома руками, не ворушитися і заспокоїти скоріше подих. Так він і зробив: зняв з себе рушницю, поклав її перед собою, сперся на нею двома руками.

Раптовий порив вітру приніс йому пронизливий Настин крик:

– Митраша!

Він їй відповів. Але вітер був з того боку, де Настя, і ніс його крик в інший бік… “

А “Настя побачила таке, що не всякій збирачці журавлини дістається хоч раз у житті своєму побачити…

Місце, заховане між кущиками ялівцю, і було якраз тією самою палестинкою, куди Митраша йшов по компасу “.

Стільки було журавлини, що Настя поповзла за нею, забувши не тільки про брата, але і про все на світі.

Тут до Насті і вийшла Травка. Загавкала. Ім’я собаки Настя точно не пам’ятала. Покликала:

– Муравка, Муравка, я дам тобі хлібця!

І тут згадала про брата – і заплакала.
X, XI

Почувши гавкіт і виття собаки, Сірий кинувся на голос. Він полював на собак. А собака вирішила принести Насті зайця і кинулася за ним.

Під час полювання Травка натрапила на повгрузлого в болоті Митраша. Він назвав його першим ім’ям, яке дав йому Антипич спочатку, мисливським, від слова “травити”:

– Затравка!

Собака підповзла до хлопчика. Він схопив її за лапи – і вона витягла його з болота!

Так, хлопчик схитрував – але так він врятувався. А потім вже радісним голосом знову покликав збентежену собаку.

“Травка кинула всі свої коливання: перед нею стояв колишній прекрасний Антипич. З вереском радості, дізнавшись господаря, кинулася вона йому на шию, і людина цілувала свого друга і в ніс, і в очі, і в вуха “.

Так Антипич “повернувся” до свого собаки в зовнішності нового господаря.
XII

Митраша вибрався з болота. Собака стала гнати йому назустріч зайця. На цей шум вискочив Сірий поміщик – і знайшов свою смерть.

“Побачивши сіру морду від себе в п’яти кроках, Митраша забув про зайця і вистрілив майже впритул.

Сірий поміщик закінчив життя своє без всяких мук “.

На постріл відгукнулася Настя, яка страшно жалкувала за свою жадібність при зборі журавлини. А тут і Травка все-таки принесла своєму новому “Антипичу” зайця.

Діти приготували зайця на багатті, поділилися з собакою і заночували в лісі.

Вранці сусіди, почувши рев голодної корови, зібралися на пошуки дітей – але тут вони самі вийшли з лісу. З ними була і Травка.

На вказаному місці односельці знайшли мертвого Сірого поміщика. “Скільки тут було розмов! І важко сказати, на кого більше дивилися, – на вовка або на мисливця в картузі з подвійним козирком “.

“Золота Курочка теж всіх здивувала в селі. Ніхто її в жадібності не дорікав, навпаки, всі схвалювали, і що вона розсудливо кликала брата на більшу стежку, і що так багато набрала журавлини. Але коли з дитбудинку евакуйованих ленінградських дітей звернулися в село за посильною допомогою хворим дітям, Настя віддала їм всю свою цілющу ягоду. Тут-то ось ми, увійшовши в довіру до дівчинки, дізналися від неї, як мучилася вона за свою жадібність “.

А Митраша з “мужичка” витягнувся з роками в високого стрункого хлопця.

Оповідач додає в кінці повісті ще кілька слів:

“Нам залишається тепер сказати ще кілька слів про себе: хто ми такі і навіщо потрапили в Блудове болото. Ми – розвідники болотних багатств. Ще з перших днів Вітчизняної війни працювали над підготовкою болота для добування в ньому пального – торфу. І ми дізналися, що торфу в цьому болоті вистачить для роботи великої фабрики років на сто. Ось які багатства приховані в наших болотах! А багато хто до цих пір тільки й знають про ці великі комори сонця, що в них нібито чорти живуть: все це дурниці, і ніяких немає в болоті чортів “.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Комора сонця” короткий зміст по главах