“Маріо і чарівник” характеристика героїв

“Маріо і чарівник” характеристика образів Чіполло, Маріо з Новели Томаса Манна викладена в цій статті.

“Маріо і чарівник” характеристика героїв

“Маріо і чарівник” характеристика оповідача

Образ оповідача. Оповідач – людина мисляча, інтелектуальна, котра хвилюється за ті зміни, які бачить в Італії. Він неодноразово нагадує, що ці події відбуваються в країні Гомера, ніби проводячи аналогію між культурою Італії, яка була колискою Європи й Італією, яка стала центром фашизму. Оповідач болісно реагує на прояви зла. Це філософ, аналітик, гуманіст, добропорядна людина, яка не сприймає жорстокості, насилля

“Маріо і чарівник” характеристика Чіполли

Чіполла змальовується у єдності двох своїх іпостасей – як “сильна особистість”, тобто образ, пов’язаний із політичними реаліями 20-30-х років, і як напівфантастичний персонаж, співзвучний злим чарівникам із давніх легенд. Ці іпостасі виявлені вже в описі зовнішності штукаря. Його обличчя вражає суворою різкістю рис, рухи – енергією та самовпевненістю, манера поводитися – зухвалістю людини, що звикла володарювати. А водночас цей горбун у костюмі кавальєре нагадує ярмаркового шарлатана XVIII ст. Така двоїстість героя підкреслюється двома деталями його виступу: Чіполла підкорює “піддослідних” своїй волі і поповнює у собі запас демонічної сили.

Кожний номер сеансу “чорної магії” Чіполли спрямований на те, аби підкорити глядачів, зламати їхню волю, знищити в них усі ознаки індивідуальності, ствердити тотальне панування над ними. При цьому Т. Манна цікавить психологія капітуляції суспільства перед згубною для нього силою. Переважна більшість публіки – аморфна маса, яку Чіполла насправді зачаровує своїм надприродним хистом і водночас обдурює своєю отруйною демагогією. Ця категорія глядачів відчуває зло, що випромінює горбун, однак тягнеться до нього зі здивуванням ярмаркового люду, який без розбору віддає данину захоплення незвичайному. Своєрідним показником настроїв цієї більшості є реакція дітей оповідача: вони то завмирають від напруження, то губляться від нерозуміння того, що відбувається, і все ж таки радісно плещуть у долоні. З-поміж меншості, що вирізняється нестандартною реакцією на магнетизм Чіполли, звертають на себе увагу глядачі, які з особливою легкістю піддаються маніпуляціям гіпнотизера. Це – ідеальний “людський матеріал”, з якого за умов тоталітарної держави виходять найвідданіші вірнопіддані режиму, його фанатичні прихильники.

Чіполла вміло грає на нерві національного почуття натовпу. Як засвідчує експозиція новели, у Торре ді Венере на націонал-патріотнчну істерію хворіють геть усі. Хворіють діти, які через викривлені патріотичні ідеї втратили природну здатність знаходити спільну мову з ровесниками-іноземцями. Хворіє міська влада, яка звинувачує у нехтуванні законами моралі та гостинності Італії батьків тільки через те, що вони дозволили восьмирічній доньці пробігти голенькою кілька метрів до моря. Гіпнотизера і публіку єднає “ідея нації”, що була однією із складових фашистської ідеології.

Манн виявляє не очевидний, але важливий зв’язок між “володарем натовпу”, якого вдає із себе гіпнотизер, і самим натовпом. У тій частині сеансу, де Чіполла відгадує думки, виявляється його дивовижна здатність наповнюватися енергією публіки, відчувати її найдрібніші емоційні імпульси.

Письменник підводить читача до висновку про те, що “сильна особистість” – це не просто людина, здатна керувати людськими масами, а й ідеальний проводир їхніх усвідомлених і неусвідомлених бажань. А відтак просування такої особистості до вершини влади є не лише наслідком її власних зусиль або чиєїсь протекції. Це ще й показник духовного клімату суспільства або, так би мовити, втілена у плоть і кров відповідь на потребу цього суспільства бути масою, скерованою “вождем”.

Отже, на перший погляд жалюгідний, схожий на блазня каліка-горбань Чіполла примушує молодих, сильних і вродливих юнаків підкорятися його волі. Завдяки своїй великій гіпнотичній силі він здатен нав’язати натовпу свою волю. Таким чином гіпнотизер досягає безмежного підкорення, поваги і визнання своєї сили і влади, нагадуючи злого чарівника.

У новелі зображено гіпнотичний сеанс Чіполли, де він демонструє неабияке вміння підкорювати людей з допомогою гіпнозу. Його мета не має нічого спільного з цілями звичайних цифрових фокусників, покликаних дарувати глядачам гарний настрій. Головне для Чіполли – знущання з людей, демонстрація своєї влади над кожним присутнім.

Насолоджуючись власною силою, він виставляє на посміховисько їхні найсвятіші почуття.

Але проблема полягає не лише у Чіполлі, а й в самому натовпі. Феномен “вождя” і феномен натовпу – дві сторони одного явища, яке можна назвати феноменом влади.

“Вождю” необхідні маси для втілення своїх задумів, а натовп, з свого боку, відчуває потребу підкорятися, він завжди готовий стати керованою армією однодумців, якщо з’явиться особистість, здатна об’єднати масу своєю волею, ідеологією, готовністю взяти відповідальність на себе.

Глядачі впізнають у “штукарі” “свого” і підтримують його, оплесками схвалюючи все, що він робить. Саме їхня підтримка, їхня віра в його “винятковість”, їхня поблажливість “до його маленьких вад” дають гіпнотизеру владу над “натовпом”. Від витівки до витівки Чіполла все більше принижує людей, навіть знущається з них, але глядачі вже цього не помічають.

Злий і пихатий Чіполла, застосовуючи силу гіпнозу (ідеологічного), знущається зі своїх жертв, змушуючи їх робити смішні рухи, застигати в принизливих позах. Він експериментує над беззахисними душами людей, які опинилися під його владою; їхні найпотаємніші думки постають оголеними. Чіполла – щонайточніше дзеркало тоталітаризму – для своїх брудних маніпуляцій підбирав людей під тиском власної волі. Джованотто він говорив: “я тебе вже примітив. Такі люди, як ти, мені найбільше подобаються, бо можуть знадобитися”.

Цей безжальний чарівник, котрий не має ані краплі людяності й сумління, силою свого чаклунства перетворює силу-силенну людей на автомати, покірні його сатанинській волі.

“Маріо і чарівник” характеристика Джованотто

На прикладі Джованотто письменник показує, як під впливом штукаря-гіпнотизера відбувається руйнування особистості: зухвалий і погордливий, він, переживши приниження на очах “натовпу”, сам ладен принизити будь-кого. Саме Джованотто, перший опозиціонер Чіполли, наприкінці новели стає його першим помічником.

Чарівник змусив Джованотто, юнака, який сподівався на привітання Чіполли з публікою, “показати… язика до самого кореня”, навіяв йому жорстоку кольку в животі – “юнак поволі підняв руки, схрестив їх, притис до живота, туло його подалося вперед і почалось згинатись все нижче і нижче, майже до самої землі, ноги вивернулися п’ятами назовні, коліна зійшлись докупи, а Чіполла образливо прозивав його “просмаленим телепнем”, “солоною рибою”, “морською черепахою”.

“Маріо і чарівник” характеристика образу Маріо

Маріо – син дрібного писаря та пралі, парубок років 20-ти, кремезний, товстуватий, коротко підстрижений, із зелено-жовтими імлистими очима та плоским носом, покритим ластовинням. Портрет: “Уявіть собі кремезного хлопця років двадцяти. Коротко підстриженого, з низьким лобом і важкими повіками над туманно-сірими, з зеленим і жовтим полиском очима. Я добре знаю, які в нього очі, бо ми часто розмовляли з ним. Верхня частина обличчя з плескатим носом у ластовинні якось відступала в тінь, перед нижньою, з товстими губами, між якими, коли він розмовляв, видніли вологі зуби; ті віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю виразу наївної меланхолії, через що ми й симпатизували Маріо. Зовнішність його зовсім не здавалася простацькою, насамперед завдяки вузеньким, гарним рукам, аристократичним навіть для жителя півдня, – приємно, коли тебе обслуговують такі руки”.

Увагу акцентовано на виразі обличчя: “… віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю наївної меланхолії, а також на руки”, що свідчить про те, яке потрясіння потрібно пережити, щоб здійснити такий вчинок у фіналі. Антитеза підкреслює антагонізм чарівника й кельнера системою контрастних деталей: очі, руки, зовнішність, статура.

Маріо “…часом задумувався й забував усе на світі. А потім квапився послужливістю згладити свою провину. Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без робленої люб’язності, швидше він навіть не пробував бути люб’язним, бо не сподівався, що комусь сподобається”.

“Цілий вечір він, схрестивши руки або засунувши їх у кишені, стояв… уважно, але не дуже весело спостерігав за сценою, навряд чи добре розуміючи, що там відбувалося. Він був явно незадоволений, що наприкінці ще й його залучено до участі у виставі”. А коли Чіполла поманив його пальцем, то “… він скорися. Така вже в нього була професійна звичка; а крім того, мабуть, психологічно не могло статися, щоб такий простий хлопець, як він, не послухався Чіполли”.

Коли штукар почав говорити з Маріо про те, що добре, що прийшов на вечір та ще й “обмотав шию такою гарною хусткою… мало котра з дівчат… встоїть перед нею…”, то Маріо стиснув плечима. “А може тим рухом він хотів приховати свої справжні почуття…” Хороші людські якості Маріо виявилися тоді, коли він намагався допомогти Чіполло з визначенням його колишньої професії: “Але раніше я був якийсь час продавцем у Порто Клементе, – додав він, наче виправдовуючись. У його словах було чисто людське бажання помогти ясновидцеві, дати йому провідну нитку”.

Коли Чіполло сказав, що Маріо журиться через кохання, хлопець рішуче похитав головою. Але кавальєре, обравши найпрекраснішу тему, якої ще жодного разу не торкався, нібито прочитав ім’я коханої, котре викрикнув Джованотто, швидко намалював її словесний портрет: “ангел небесний”. Виголошуючи пристрасні слова, став вабити Маріо: “Час тобі побачити і пізнати мене, Маріо, коханий мій!…” Маріо видалося, що то була його кохана: “Сильвестра!… – в щирому захваті прошепотів він – Поцілуй мене! – сказав горбань… Ілюзія викликала почуття безмежного щастя… Горбань ляснув нагайкою… і Маріо, прокинувшись, відсахнувся від нього”.

Юнак зазнав жорстоке приниження, відчув страшний біль: “Він стояв утупившись очима в порожнечу, всім тілом подавшись назад і притискаючи то одну, то другу руку до своїх споганених уст, раптом він ударив себе кісточками пальців по скронях, обернувсь і кинувся східцями вниз… Уже внизу Маріо зненацька круто обернувся на бігу, скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалось два короткі, оглушливі постріли”. Такі духовні страждання призве™ до закономірного фіналу.

Постріл Маріо – закономірний. Він поклав злим чарам “сильної особистості” кінець, і показав перспективу неминучого покарання будь-яких володарів натовпу: “Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволення – так почував я тоді, так почуваю тепер і не можу інакше”.

Жодна людина не любить, коли її не лише дурять, а ще й виставляють перед усіма на посміховисько. Важко знайти більше приниження. Тому Маріо знаходить лише одну можливість відновити почуття власної гідності – вбити гіпнотизера. До події на виставі ми дізнаємось про цю людину небагато, відомо практично лише те, що він служить у Гранд-готелі, звідки викинули ні за що родину відпочивальників, але на відміну від інших службовців, що визнають лише владу грошей і сили, поводить себе як нормальна людина і навіть потоваришував з восьмирічною дівчинкою, яка мимоволі стала причиною великого скандалу. Інакше – ми знаємо лише те, що він не піддався іншій формі масового гіпнозу, що причарувала більшість мешканців Торре. Гідність і розум Маріо виявляються сильнішими за гіпноз.

Він стає вбивцею – але й переможцем. Вбивство було для нього єдиним виходом. І не лише для нього – бувають злочини, які припинити можна лише застосуванням сили. Для того, щоб припинити інший, масовий гіпноз, теж потрібне знищення устрою, що його здійснював.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Маріо і чарівник” характеристика героїв