Море Флібуст’єрів

Звичайно, всі ви знаєте романтичну пісню про бригантину, яка піднімає вітрила "у Флібуст’єрському далекому, синьому морі". Де ж це таємниче море? На географічній карті його немає. Може, це плід людської фантазії, подібно до відомої Швамбранії письменника Льва Кассиля? Та все ж це море існує, хоч і має іншу назву.

Знайдіть на карті північні береги Південної Америки. Вони омиваються одним з найбільшого Морея земної кулі – Карібським. Море це розкинулося на обширній території між Центральною і Південною Америкою на заході і півдні, а також ланцюгами Великих і Малих Антільських островів на півночі і сході.

Своєю назвою воно зобов’язане великому і войовничому індіанському племені карибов, яке колись проживало на його живописних берегах, а пізніше було майже повністю винищено іспанськими і португальськими колонізаторами.

Пригадуєте: про карибах ви вперше взнали з романа Данієля Дефо "робінзон Крузо". Адже саме в цих водах помістив письменник свій острів.

Так от, неофіційне Карібське море називали ще і Флібуст’єрським. Флібуст’єри в перекладі з французького "вільні мореплавці". Ця назва повертає нас до бурхливого періоду XVI-XVII ст., коли із завойованого іспанськими конкістадорами Нового Світла, як називали тоді Америку, пливли до Іспанії багаточисельні трищоглові суда-галеони з награбованим золотом, сріблом, перлами і дорогоцінними прикрасами.

По деяких відомостях, лише з території підкорених країн інків і ацтеків, тобто з сучасного Перу і Мексики, з 1635 по 1660 рр. іспанці вивезли цінностей на суму понад 2,5 млрд. доларів. Це більш ніж в два рази перевищує вартість коштовностей, здобутих у всіх копальнях так званого Старого Світла до середини XVIII ст.

Якщо на карті Західної півкулі з’єднати прямою лінією найкрупніше місто Канади Монреаль з мисом Кабу-Фріу, розташованим поблизу від колишньої столиці Бразилії Ріо-де-Жанейро, а Кабу-Фріу з невеликим островом Кокос, що знаходиться в Тихому океані на південний захід від Панами (Центральна Америка), а звідти провести ще одну лінію ка Монреаля, то утворюється гігантський трикутник, який історики назвали "ТРИКУТНИКОМ СКАРБІВ".

Завантажені цінностями галеони в основному рухалися до берегів Іспанії. Їх дорога обов’язково пролягала через простори Карібського моря. Багато хто з цих кораблів гинув тут або під час жорстоких штормів, або, напоровшись на багаточисельні рифи, а ще частіше – в зіткненнях з небезпечними морськими розбійниками – піратами.

Річ у тому, що іспанські колонізатори, побоюючись конкуренції в грабежі місцевих жителів, не визнавали за іншими європейськими державами – Великобританією, Францією і Нідерландами, які запізнилися з відкриттям Нового Світла, права створювати свої поселення у Вест-індії і вести тут торгівлю. Тому королі цих країн щедро видавали хижим лицарям наживи спеціальні грамоти на право захоплювати і грабувати судна країн, з якими вони воювали. Отримавши такі "свідоцтва", звичайно за чималу плату, ці особи розбишакували, так би мовити, на законній підставі. Їх називали каперами (від каперских свідоцтв) або королівськими піратами. Вони розбишакували на морських дорогах під прапорами своїх країн. Половину награбованих цінностей капери повинні були віддавати уряду, тобто в королівські склади і сейфи лондонських, паризьких і амстердамських банків.

Найбільш відомим і удачливим з королівських піратів був Френсис Дрейк. Ази розбійницької справи він спіткав у англійських піратів на просторах Карібського моря. Саме такий надійний виконавець піратських операцій в найширших грабіжницьких масштабах і був потрібний королеві Єлизаветі для поповнення спустошеної війнами королівської казни. У 1572 р. Дрейк висадився на Панамському перешийку і перехопив "золотий караван", який йшов з вантажем награбованого перуанського золота. Як мовиться, "злодій у злодія палицю вкрав".

15 листопада 1577 р. Френсис Дрейк, призначений адміралом англійського флоту, на чолі п’яти добре оснащених і озброєних кораблів вийшов з гавані Плімута в тривалий піратський рейд по іспанських тилах в Південній Америці. Та обставина, що війни між Великобританією і Іспанією у той час не було, ні новоспеченого адмірала-пірата, ні його вінценосну хазяйку ніскільки не бентежило. Новими, тоді ще нікому невідомими дорогами, Дрейк обігнув материк Південної Америки і проник з Атлантичного океану в Тихий, який іспанці з часів Магеллану звиклися вважати своїм "внутрішнім морем". З’явившись тут, як сніг на голову, він пограбував іспанські галеони, які стояли на рейдах портів Вальпараісо, Кальяо, Гуаякиль і Акапулько, готові до відправки до Іспанії, і як би расстаял в океані. Аби не зустрітися з іспанськими ескадрами, які чекали його поблизу Магеллан протоки, Дрейк пересік Тихий, Індійський і Атлантичний океани, обігнув Африку і на уцілілій "Золотій лані" 26 вересня 1580 р. повернувся до Плімут.

Це плавання, що продовжувалося два роки і 10 місяців, стало важливою подією в історії географічних відкриттів. Пірат її королівської величності другим після Магеллану здійснив кругосвітню подорож. Він першим обійшов Південну Америку широкою протокою (пізніше названим його ім’ям), яка відділяє Вогненну Землю від Антарктиди, і цим довів, що Вогнена земля є островом, а не північним виступом невідомого південного материка, як тоді вважали. Крім того, Дрейк досліджував і наніс на географічну карту частину західного побережжя Північної Америки.

Проте, не цим прославився Френсис Дрейк серед трубадурів британського колоніалізму. Піратська фірма, засновником і головним пайовиком якої була… королева Єлизавета, отримала нечувані бариші. Не дивлячись на обурення іспанського двору, який вимагав через свого посла в Лондоні повісити зухвалого пірата і повернути захоплені ним скарби, королева привласнила удачливому морському грабіжникові вище дворянське звання лицаря, а взамен левова частина унікальних коштовностей поступила в королівську скарбницю.

Як вважають, у той час вона більш ніж в два рази перевершувала річний дохід Англії. Пірат Дрейк фактично відкрив історію британського колоніалізму, проклавши йому нові дороги через моря і океани.

З часом на зміну королівським флібуст’єрам прийшли інші пірати. Об’єднавшись, вони розмістилися на острові Тортуга, розташованому в Карібському морі на північ від Гаїті (Еспаньола). Його добре захищена бухта була зручним плацдармом для нападу на іспанський "золотий флот". Тортуга належав тоді Франції, і через губернатора острова французькі королі отримували від піратів чималі прибутки "за постій", а тому сприяли розбою. На Тортуге пірати заснували своєрідну розбійницьку республіку. Вона мала свій флот, свою казну, своє військо. Управляла островом порада з піратських ватажків. Він і намічав чергові походи.

Окрім Тортуги, подібні піратські колонії в різні часи були на острові Провидіння (Санта-Каталена) поблизу берегів Центральної Америки і Невіс (у групі Малих Антільських островів), а з 1655 р., після захвату Великобританією острова Ямайка, "столицею" англійських піратів став головний тоді порт острова – Порт-Ройял. Коли ж землетрус 1697 р. раптово опустив флібуст’єрську столицю на дно моря, вони перенесли свій центр на острів Нью-Провіденс (у групі Багамських островів).

У другій половині XVII ст. піратство досягло найвищого розквіту. Саме цей період і знайшов своє віддзеркалення в цілому ряду захоплюючих пригодницьких романів Роберта Люіса Стівенсона, Рафаеля Сабатіні, Генрі Райдера Хаггарта, Джеймса Фенімора Купера, капітана Фредеріка

Маррієта і інших письменників, які віддали щедру дань романтиці чорного прапора. На жаль, "романтика" ця була дуже сумнівною. Історики відзначають, що зловісний чорний прапор з черепом і схрещеними під ним кістками, так званий "Веселий Роджер", наводив тоді жах не лише на торгівельних, але і на добре озброєні військові кораблі.

Блакитні води Флібуст’єрського моря борознили судна під командою багаточисельних, відомих своєю жорстокістю, піратських ватажків. Були серед них і кровожерливі французи Легран, Граммон і Олоне, і голландці Ван Горн, Корнеліс Хол, якого прозвали Дерев’яна нога, і Менсфельд, і англійці Дженінгс, Уїльям Дампір, Девіс Коксон і нещадний Едвард Тіч по прізвиську Чорна борода, і багато інших, як зараз говорять "крутих парубків". Звірствували тут навіть жінки Ганна Боне і Мері Ред. В кінці XVI ст. справжньою грозою Атлантики була і піратська флотилія, очолювана деякій Грейс О’Мейл, що належала до старовинного збіднілого роду ірландських аристократів. Вона прекрасно навчилася володіти зброєю і під час абордажних сутичок завжди билася в авангарді, а морські розбійники буквально обожнювали свою принцесу. У Іспанії її заочно засудили до страти. З Грейс О’Мейл уклала договір сама англійська королева Єлизавета. Відносно подальшого життя Грейс нічого не відомо. За однією версією вона, розбагатівши, жила безбідно і спокійно в своєму замку, а по іншій – загинула в бою і похована в океанській безодні.

Проте найбільш зловісним характером відрізнявся Генрі Морган. Його життя було повне небезпек і пригод.

Народився Генрі Морган в 1613 р. в сім’ї багатого англійського землевласника. Ще хлопцем його викрали пірати-работорговці і продали в рабство. Проте через деякий час йому пощастило утекти в Порт-Ройял. Тут він попав в екіпаж голландського пірата Менсфельда, де швидко просувався в чинах, а після смерті останнього став його наступником. Морган був відомий як ватажок банди найжорстокіших піратів, людей без роду і племені, так званих "морських дияволів". Він відрізнявся сміливістю, енергією, уменем захопити за собою людей. Він вів крупну безпрограшну гру.

Кораблі Моргана, а їх у нього налічувалося 37, з гірляндами трупів на реях, були грозою для всього басейну Карібського моря.

У 1668 р. він захопив Портобело, гавань, звідки кораблі "золотого флоту" вивозили до Іспанії перуанські скарби. Тут він узяв багатий видобуток, а потім прорвався в бухту Маракаїбо, спустошивши цю найважливішу тоді гавань Венесуели. У 1671 р. за прикладом Дрейка Морган висадився на східному березі Панамського перешийка, по суші дістався до Панами, спалив її і з великим вантажем награбованого золота повернувся на кораблі.

Всього лише за шість років банда Моргана начисто пограбувала 22 міста, 25 селищ і 250 різних судів. За всі ці "подвиги" англійський король Карл II не лише, подібно до Єлизавети, зробив пірата дворянином, але і призначив його губернатором багатого острова Ямайка. Звідси пірат-губернатор впродовж багатьох років вершив кривавий розбій, доповнюючи його работоргівлею.

У 1688 р. "благородний" лорд-пірат сер Генрі помер і був з великими почестями похований в Порт-Ройяле… у церкві Святої Катерини.

Деяка частина награбованих ним багатств, по відданнях, була захована на різних островах Карібського моря і в інших місцях, що і понині не дає спокою багаточисельним мисливцям за скарбами. Почитайте, наприклад, відомий роман Джека Лондона "Серця три". Немало скарбів Моргана перейшло до його родичів, які незабаром переїхали з Ямайки на територію сучасних Сполучених Штатів Америки. Саме від цього жорстокого пірата веде свій рід відома сім’я американських мільярдерів. Сучасні Моргани навіть гордяться цими родинними зв’язками: свою розкішну яхту вони назвали "Корсар" на згадку про останнє піратське судно, на якому плавав їх предок.

Після Моргана "золоте століття" морського розбою пішло на спад. І хоч піратство у Флібуст’єрському морі продовжувалося впродовж всього подальшого XVIII ст., великі європейські держави вже більше не потребували послуг "джентльменів успіху". Адже, відібравши в Іспанії частину її американських володінь, вони дістали можливість безпосередньо грабувати народи цієї частини земної кулі. Тепер пірати їм лише заважали, і вони вступили в боротьбу зі своїми колишніми союзниками.

Прошлі сотні років з тих пір, як з піратством, здавалося б, було остаточне і безповоротно покінчене. Але виявляється піратський прапор розвівається сьогодні не лише на сторінках пригодницьких романів.

Вже у наш час у водах Карібського моря, Мексиканської затоки і прилеглої до них акваторії Атлантичного океану знову відродилися ганебні традиції "джентльменів успіху". Базою морського розбою цього разу стали Багамські острови. Проте зараз головний предмет розбою вже не скарби. Деякі з незаселених островів цього архіпелагу використовуються як перевалочні бази на дорогах, що зв’язують райони виробництва наркотиків з "чорним ринком" в Сполучених Штатах Америки і Канаді.

Озброєні контрабандисти захоплюють тут яхти безтурботних мандрівників і на них перевозять свої вантажі, перенавантажуючи їх з торгівельних судів або з тайників на незаселених островах для безпечної доставки до американського берега. Власників захоплених судів, як правило, або вбивають, аби звільнитися від свідків, або викидають за борт акулам, що на поживу кишать тут.

Слід сказати, що, мабуть, ще більшого розмаху у наш час придбало піратство біля берегів Південно-східної Азії, зокрема, в Малакськом протоці і водах Індонезії і Філіппін. Особливо "прославилася" тут китаянка Вонг, яку називали "жінкою без особи", оскільки ні філіппінська, ні сінгапурська поліції не могли роздобути її фотографій. Всіх, хто намагався це зробити, через деякий час знаходили звірячо убитими. Щорічні доходи мадам досягали 150 млн. доларів.

Зараз піратський промисел піднявся, так би мовити, на нову організаційну висоту: їм частенько займаються цілі підпільні синдикати. Як правило, у них існує налагоджена інформація про вантажі проходящих судів і їх маршрути. Лише у 1991 р. було зареєстровано близько 300 випадків нападу піратів на торгівельні, пасажирські і рибальські судна. Адже сучасні пірати не гидуватимуть нічим.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...