Образ міста в романі Підмогильного

Київ привертає увагу віддавна не тільки туристів, а тисяч молодих людей, які хотіли б пов‘язати свою долю саме з цим містом – центром освіти, науки, культури в Україні.

Образ міста в романі Підмогильного

Саме в Києві прагнуть молоді люди отримати освіту, знайти себе, реалізувати свої можливості. Таку ж мету мав і герой роману Валер’яна Підмогильного “Місто”(1928р.) Степан Радченко.

“Київ! Це те велике місто, куди він їде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію.”

Степан мав амбітні надії: “за активну участь у революції” та не менш активну діяльність у своєму селі його мусять прийняти у Києві достойно. Вірив, що перед ним відкриються будь-які двері-адже у великому місті так багато вибору!
Та після перших же днів пошуку праці, йому стало ясно: “він один серед сотні”.

Отже, перша ознака великого міста – Велика маса людей, серед яких губиться індивідуальність. Байдужість чиновників, їх особливість “не помічати”, не бачити особистості (адже таких багато) вразила найболючіше Степана. Адже у своєму селі він був активістом, міг втілювати свої ідеї в життя і мав за це достойну шану. А от в Києві “якийсь крамар, тонконоге нікчемство, має право загнати його в хлів”- саме там, поруч з коровами була перша оселя нашого героя.

Валер’ян Підмогильний не погоджувався із критиками, які звинувачували його у “хуторянській ворожості” до міста.
Образ великого міста постає перед читачем насамперед через світосприймання Степана Радченка-його плани, рівень домагань міського жителя. Київ ми бачимо різним, залежно від внутрішнього стану героя. Коли Степан вперше вийшов на Хрещатик і побачив місто вночі, він був вражений небаченою розкішшю: безліч яскравих вогнів, освітлені вітрини, велика кількість товару, що селянину є недоступним.

“О ненажерне місто!”- зробив висновок Степан.

Адже село в той час лиш мріяло про електричне освітлення. Вночі село покрите темрявою, тишею. А в Києві вирує життя, місто наповнене гамірним натовпом людей, гуркотом машин, дзвінками громіздких трамваїв, вигуками візників. В душі молодої амбітної людини народжувалась ворожість до міста, до безжурного життя міщан.

“Чи можна припустити, що їм у серці живе ідея?..” – з огидою думав Степан.

А його здатність все піддавати аналізу привела його до думки, що місто можна змінити саме завдяки “свіжої крові села”. Бо “таких, як він, тисячі приходять до міста” і хоч туляться десь по льохах, голодують, але працюють так, як вміють працювати лиш терплячі селяни.

Мабуть, саме тому він обрав на першому іспиті тему “Змичка міста й села”. Був переконаний, що майбутнє міста – це “села-міста, заповідані революцією”. Але ж місто поглинає селян, їх віковічні звичаї підпорядковуючи своїм законам та правилам. “Місто закрутило мене” – зізнається Степан. Здається, ось же вона-удача: став відомим, досяг бажаних матеріальних благ. Зумів підкорити місто? Тоді чому ж “…заздрість зайнялась в нім до того,[Левка] хто зумів не змінитись, лишитись тотожним через роки…”? І чому такому самодостатньому, впевненому у собі Степану так захотілось давно забутому другові зізнатись: ” Ех, Левко, чуже тут усе-і люди, і життя”?

“Чуже” у місті селянинові все: спосіб життя звичайних міщан, невиправдані розкоші міста, яке підпорядковує собі навіть вічну константу-Природу. Вражає тонке спостереження автора, який очима свого героя помічає разючу штучність міста.

“Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники, що… починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть, де він може танути без шкоди для міського добробуту”.

Тонка іронія, прихована у сполученні дієслів “може танути”, підкреслює всемогутність правил життя міста. Весна у великому місті оголює мертвий брук “замість сподіваного зела”. Для Степана, якому в плоть і кров ввійшов з настанням весни “дух вогкої ріллі”, хотілось “втопити очі в зелену далечінь полів”, а натомість він бачив лиш “страшне погноблення природи”.

Йому здавалось, що і “дерева камінних вулиць та обгороджених садків, замкнені тут у клітки, як дивовижні тварини по звіринцях, журно простягали йому своє набрякле гілля”. Штучність, неприродність життя міста мучить душу Степана, не дає відчуття щастя. У дискусії з поетом Світозаровим Радченко з гіркотою та душевною тугою знову повторює: “Все у місті якесь неприродне”. Тоді чому ж донині тисячі селян їдуть до міста, сподіваючись на краще життя? Чи справді “легше жити” у місті? Фдже ж не дарма Левко підсумовує, що у місті лише “смиканина, а не життя”.

Та попри все саме в місті можна отримати гарну освіту, зробити кар’єру.
Де ж формула щастя? Можливо, слід згадати вчення мандрівного філософа Г. С. Сковороди та не зраджувати своєї природи, свого покликання? Бо у “всякому місті свій звичай і права”, але щасливим та спокійним буде той, у кого “совість, мов чистий кришталь”.

Іншими словами, якби наш герой, осягнувши глибин освіти та культури у Києві, повернувся у рідні степи, втілив ці здобутки у життя села, він був би щасливим, не терзався б несправжніми досягненнями.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Образ міста в романі Підмогильного