“Полтава” Пушкін головні герої

“Полтава” – поема О. С. Пушкіна, написана в 1828 році, і описує Полтавську битву. Давайте разом пригадаємо головних героїв “Полтава” Пушкіна і їх характеристики.

Головні герої “Полтава” Пушкін

Мазепа, Іван Степанович – український гетьман, головний герой поеми Пушкіна “Полтава”. Це “міцний старий”, в якого закохується Марія, дочка головного судді Малоросії Кочубея.
Кочубей, Василь Леонтійович – український генеральний суддя, антагоніст гетьмана Мазепи, страчений їм за перехід на бік Петра. Кочубей – батько головної героїні поеми, Марії.
Любов – дружина Кочубея
Марія Кочубей – головний жіночий персонаж поеми Пушкіна “Полтава”, дочка генерального судді Малоросії Кочубея, кохана гетьмана Мазепи. (прототипом стала дочка В. Л. Кочубея Мотря)
Петро Великий – російський цар
Карл XII – шведський король

Хто головний герой поеми “Полтава” і чому?

У поемі О. С. Пушкіна “Полтава” головним героєм є український гетьман Іван Мазепа, в якого закохується дочка генерального судді Малоросії Кочубея, Марія. Головним героєм гетьмана можна назвати тому, що всі сюжетні лінії сходяться в одну точку – до образу “похмурого” Мазепи.

Характеристика головних героїв “Полтава”

Кочубей – антагоніст Мазепи, колишній його сподвижник, який перейшов на бік Петра і страчений гетьманом. Поема Пушкіна написана вслід “Мазепі” Дж. Г. Байрона, “Войнаровському” К. Ф. Рилєєва; але це вже не байронічна поема. Крізь романтичну інтригу (український гетьман Мазепа бере в дружини свою хрещеницю Марію Кочубей – всупереч волі батьків; батько мстить, доносячи Петру про державну зраду; донос пересилають гетьману – К. засуджений, Марія божеволіє) проростає героїчний епос, в її просторі з’являється безліч персонажів; природно, це не може не позначитися на зображенні головних героїв.

Сюжет відводить К. (прототип – генеральний суддя Малоросії петровських часів Василь Леонтійович Кочубей) “службову” роль батька, який перешкоджає “беззаконному” коханню дочки. Але автор ускладнює “малюнок” ролі, постійно підкреслює силу, міць, пристрасність характеру К. Разом з підручним Іскрою той доносить на Мазепу не з вірності “обов’язку” (його “орлиний погляд” давно вже проник в серцевину “зрадницьких” помислів гетьмана, да той і сам натякав на них К., поки вони були заодно), але лише з почуття помсти. “Заповзятлива злість” змушує суддю діяти. Помста стає сенсом його життя; навіть у темниці, в ніч перед стратою, він зухвало відповідає Орлику, що прийшов допитувати його і вимагає відкрити таємницю скарбу: “… але зберіг я скарб останній, / Мій третій скарб: святу помсту. Її готуюся Богу знести “.

Поруч з “уявно-другорядним” (а на ділі – співмасштабним головному герою) К. – “справжні” другорядні персонажі: дружина, що “злобою жіночою повна” і діє заодно з чоловіком; молодий козак, що безнадійно закоханий в Марію і береться доставити донос до столиці імперії. І дружина, і козак рухомі тим же почуттям помсти, що і К.; але їх пристрасті слабкіші; їхні характери дрібніше; за законами перспективи це не може не збільшувати обсяг фігури самого К. По суті, в 1-й і 2-й частинах він стає “повноцінним” антагоністом Мазепи; в одній з останніх “кочубеївських” сцен це підкреслено паралеллю: українська ніч – темниця Кочубея і українська ніч – темна душа Мазепи. Лише після страти Іскри і К., в 3-й частині, на роль антагоніста “заступає” Петро Великий, з чиїм генієм мужала “Росія молода” і чия боротьба з Мазепою буде начисто позбавлена “особистих” мотивів.

Мазепа – головний герой, український гетьман, “міцний старий”, в якого закохується дочка генерального судді Малоросії Кочубея, Марія.

Композиція “Полтави” багатофігурна, що відповідає її подвійній жанровій природі (і романтична новела, і героїчний епос). Але всі сюжетні лінії сходяться в одну точку – до образу “похмурого” Мазепи. Після того як батьки Марії відмовляють йому в руці дочки, вона біжить з дому; Кочубей разом з дружиною замишляє помсту; але донос, посланий їм Петру, повертається до М.; після того як батько гине на пласі, Марія божеволіє. На любовну інтригу накладена інтрига політична: М. повільно і таємно, не піддаючись на вмовляння палкого українського юнацтва негайно ж виступити проти Петра, разом з єзуїтом, Орликом, Булавіним готує зраду, веде таємні переговори зі Швецією, Бахчисараєм (турками), Варшавою, Очаковом ; зрештою разом з Карлом зазнає поразки на полтавському полі. Як герой новели, він (в 1-й і 2-й частинах) протистоїть Кочубею; як герой епосу (в частині третій) – Петру; і в тому, і в іншому випадку він діє у відповідності зі своїм сильним характером – енергійно, мстиво, властолюбно. Втім, пристрасті, що киплять в серці М., заховані від стороннього погляду – бо гетьман старий, а значить – хитрий, обережний, твердий. (Пушкін порівнює його з палаючим каменем.) А головне – він, на відміну від М. у Рилєєва в поемі “Войнаровський”, байдужий до всього (і до свободи, і до Вітчизни), крім влади. І хоча під час рішучого пояснення, відкриваючи коханці план “зради” (частина 2-а), він клянеться, що любить Марію “більше слави, більше влади”, – це помилкова клятва. У ніч перед стратою Кочубея він розмірковує над сплячою і ні про що не відаючою Марією: “Кому судьбою / Хвилювання життя судилися, / Той стій один перед грозою, / Не призивай до себе дружини”.

Але в тому й парадокс, що, втрачаючи Марію, М. втрачає якусь незриму опору своєї влади над долею, “життєве” джерело своєї політичної сили; що, перемагаючи Кочубея, він свідомо приречений зазнати поразки від Петра. Більше того й гірше того, стаючи ворогом російського царя, український гетьман втрачає самостійність, потрапляє в залежність від слабкого, безвольного Карла. Сила йде в служіння безсилля. І недарма після того, як М. з Карлом ганебно тікають з полтавського поля і Пушкін “змушує” їх проїхати повз розореного маєтку Кочубеїв, у фінальній сцені перед ним постає Марія. Вона божевільна – і тому її “дитячими” вустами мовить істина: “Я приймала за іншого / Тебе, старий”. У Петрові, якого вона бачила на святкуванні полтавської перемоги, вона “упізнала” ідеального володаря, ідеального “чоловіка брані”, якого раніше бачила в М.

Марія Кочубей – героїня поеми, кохана гетьмана Мазепи, яку, вслід літературній традиції, кличуть інакше, ніж “реальну” дочку “реального” судді Кочубея, що бігла від батька до Мазепи. Пушкін вказує на це “прозове” ім’я – Мотрона – в примітках; обмовка важлива – завдяки їй, з одного боку, задається поетична дистанція між “грубою” історією та її художнім образом, з іншого – умовний образ гордої коханки перекидається в реальне історичне.

Мотрона Кочубей проходить як би крізь літературну призму – і є перед читачем типовою байронічною героїнею, хоча б і українізованою: свіжою, “як весняний цвіт”, стрункою, “як тополя” і, звичайно, з грудьми “білими, як піна”. І навпаки, образ скромної, розумної, палкої і наївної М., до кінця 1-ї частини не здогадувалася про змову Мазепи – а до кінця 2-й частини не розуміла, що її коханець замислив стратити її батька, – цей образ заздалегідь спроектований автором в “дійсне” героїчне минуле. Героїня байронічної поеми готова в будь-яку хвилину стати персонажем епосу.

Безмежно наївною М. рухає одне почуття – любов. Спочатку любов до батька; потім, після батьківської відмови Мазепі та нічної втечі з дому, – любов юної красуні до старого “але мудрого і сильного” вождя “. Любов, що не знає жодних перешкод. Пушкін спеціально підкреслює, що М. – хрещена донька Мазепи, а це робить їх союз подвійно беззаконним, подвійно сумнівним: десь на самій околиці сенсу мерехтить натяк на “духовний інцест”, якусь подобу кровозмішення. Навіть про змову Мазепи проти Петра вона (в 1-й сцені 2-ї частини) дізнається тільки тому, що поруч з коханим з’являється якась Дульская (як з’ясовується, “всього лише” агент політичної змови). Зрозумівши, що мова йде не про любовну зраду їй, а про громадянську зраду Петру та Росії, М. тут же заспокоюється – і подумки приміряє корону на Мазепу: “Твоїй сивині як пристане / Корона царська! ..” Під кінець розмови замисливший недобре Мазепа випробовує коханку і вимагає відповісти, кого б вона вибрала, якби довелося, його або батька; та, повагавшись, вибирає коханця. І – ні тіні підозри, ні проблиску здогадки.

Малюючи героїню (аж до кінця 2-ї частини) однією фарбою, Пушкін “змушує” її мирно спочивати в ніч перед стратою. Ця романтична наївність М. “зручна” автору із сюжетною точки зору. По-перше, Мазепі дана можливість поміркувати про владу і любов над мирно сплячою коханкою; по-друге, досягається ефект раптовості, коли нещасна мати пробирається в опочивальню дочки і розповідає їй про майбутню страту батька, благаючи розжалобити Мазепу; по-третє, саме тому, що М. ні про що не відає, вона довго приходить до тями і ще довше переконується в правоті матері – упускаючи дорогоцінний час. Природно, що, коли бідні жінки потрапляють на місце страти, батька вже немає в живих. Вражена М. біжить; погоня марна.

І як перша втеча, з батьківського дому, перемикає образ М. в байронічний регістр, так другий, з будинку Мазепи, дозволяє їй переміститися в простір епосу. Раптово побачивши, яка страшна реальність і яка підступна любов, М. втрачає сенс життя – і разом з ним розум. Вона з’являється в кінці третього частини, тобто у фіналі поеми, щоб мимоволі вимовити страшний – і особистий, і власне історичний – вирок Мазепі, який втік з Карлом від могутності Петра. І після цього їй залишається зробити останній перехід – у вічний простір народної пам’яті. Останні рядки поеми назавжди “прописують” М. у пісні сивого бандуриста – і назавжди примиряють з покинутим нею життям.

Петро – російський імператор. “Петровська” тема природно виникає в поемі. Романтичний сюжет про “беззаконе кохання” гетьмана Мазепи і Марії Кочубей розгортається на тлі епохи, коли “Росія молода / Росла з генієм Петра”. Та й сама сюжетна колізія (батько Марії суддя Кочубей доносить російській владі на зрадника Мазепу) неможлива без “непрямої” участі російського царя, без його жорстокої помилки (донос пересилають Мазепі, Кочубей гине, Марія божеволіє).

І все-таки тема одне, а персонаж – інше. Поки сам П. залишається в сюжетній тіні, розстановка сил у поемі відповідає неписаним правилам лорда Байрона; антагоніст Мазепи – ображений батько Кочубей; основний конфлікт – любовно-психологічний і т. д. Але в останній, третій частині Пушкін, описуючи Полтавську битву Росії з Карлом XII і Мазепою, вводить П. до складу дійових осіб. І відразу всі пропорції змінюються. Мазепа з любовного героя разом перетворюється на антагоніста російського царя; Кочубей – перестає здаватися невдалим антагоністом Мазепи і стає трагічним союзником переможця (нехай і віддав його на розтерзання ворогові, головне, що врешті-решт визнав свою помилку!). Навіть здавалися настирливими і невиправданими оціночні епітети, якими автор “нагороджував” зрадника Мазепу, раптом знаходять художньо-ідеологічний зміст.

Як всі інші герої “Полтави” (крім слабкого Карла, чиї психологічні риси в “Мідному вершнику” Пушкін перенесе на образ Олександра I), П. наділений сильним характером; як всі вони, не знає проміжних станів і якщо гнівний, то гнівний, якщо веселий, то веселий, а якщо добрий, то добрий. (Інша справа, що автор, описуючи героя, що сідає на коня, використовує оксюморон – “Лик його жахливий <…> Він прекрасний”; це лише підсилює ефектність образу.) Але на відміну від інших, П. одухотворений не помстою (як Кочубей), що не жаданням влади (як Мазепа), а високою пристрастю державного діяння. Рішення “здати” Кочубея Мазепі – трагічна помилка, а не злочин; вона не знижує образ П. Пушкін вважає за необхідне збудувати паралельні описи: Мазепа перед боєм – Петро перед боєм; Мазепа після страти Кочубея (тобто після перемоги, здобутої над ворогом) – Петро після перемоги над Карлом і Мазепою, що п’є за здоров’я ворогів. Це дає можливість підкреслити “якісну” відмінність між ними; для одного – влада знаряддя насильства, для іншого – інструмент загальнодержавної творчості. Сила П. – це міць молодої імперії, за якої (по Пушкіну) – правда Історії; він пов’язаний зі стихією світла (“Горить схід зорею новою”), тоді як Мазепа – з нічною стихією (сцена перед стратою Кочубея). І тому П. в “Полтаві” – ідеальний герой історичного епосу.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Полтава” Пушкін головні герої