Енциклопедія аномальних явищ

Полонені "Багрового туману"

Статистика говорить, що щорік на Землі пропадає безслідно близько двох мільйонів чоловік. Переважна більшість таких зникнень пояснюються сповна природними причинами: вбивства, нещасні випадки, стихійні лиха... Інколи люди "зникають" за власним бажанням. Але частина випадків в звичайні рамки не укладається.

Ось яка дивна історія сталася під Санкт-Петербургом (недалеко від станції Сосновий) влітку 1993 роки. За словами її учасників справа йшла так:

Разом з двома товаришами, що працюють з ним в одному конструкторському бюро, Олексій Іванович Волжанин відправився на традиційну рибалку. В п’ятницю вони завантажилися в старенький "москвич" і відправилися в дорогу.

Дорога від Пітера до Карельського перешийка займає всього декілька годин. А там — справжній рай для рибака. Ціла система прекрасних чистих озер, об’єднаних однією назвою "Вуокса". Красива природа, відмінне клювання.

Друзі давно вже відкрили для себе ці місця і схема поїздок була відпрацьована до деталей — вечірні виїзд, ночівля біля багаття, лов на уранішній зоречці, святковий обід і повернення додому. Залишалися ще вечір суботи і ціле воскресіння, аби присвятити їх улюбленим дружинам і дітям.

Але на цей раз все пішло наперекосяк. Вони вже під’їжджали до заповітного місця, коли вибухнула гроза. Блискавки лупили в дерева, що обступають дорогу щільних буд, відбивалися в мокрому від дощу асфальті. Один із спалахів був настільки близьким і сильним, що Волжанин, що сидів за кермом, на мить осліпнув. Ця мить ледве не став роковим для друзів. Машина зіскочила з шосе і ударилася правими задніми дверцями об товсту вікову сосну…

Правда, сам Олексій Іванович (дослідний, до речі, водій — з великим безаварійним стажем) пізніше стверджував, що з’їхав з дороги зовсім не із-за блискавки, а тому що перед капотом машини виник силует якогось монстра — волохатого чудовиська в очима, що горять. Але оскільки більше невідома істота ніхто з друзів не бачив, то забудемо про його існування. Як мовиться, за відсутністю речових доказів.

Отже, сталася аварія… Волжанин і Сигальов, що сиділи спереду, відбулися легким переляком. Гірше припало інженерові-конструктору першої категорії Семену Яковичу Ельбману. Він отримав серйозну травму — осколки бічного скла розітнули йому шкіру на лобі. Крім того, судячи з усього, він отримав ще і струс мозку, тому що коли друзі витягували його з машини, він не міг встояти на ногах, що підкошуються.

Що було робити невдалим мандрівникам? До найближчої станції декілька десятків кілометрів. З пораненим товаришем здолати їх нелегко. А тут, як на зло, на шосе жодної машини. Добре, що Сигальов відмітив неподалеку вогник — це світилося віконце невеликого будинку.

Залишивши машину, друзі підхопили Ельбманеа пахви і повели до хатинки, яка підносилася на палях над маленьким струмочком.

"Хатинка, хатинка, встань до мене передом, до лісу задом", — пожартував я ще тоді, — згадує Волжанин. — Піднялися по слизьких сходинках високого крильця. На стук відкрила двері стара жінки. І знов у мене виникло відчуття, що ми попали в казку — ну, суща баба Яга…"

Ні про що не запитавши, нічого не сказавши, вона відступила, пропускаючи в будинок промоклих і нещасних рибаків.

— Це зараз, заднім розумом я розумію, що все в цій історії нагромож
дение безглуздостей, — признається А. Волжанин. — Звідки з’явився будинок там, где
ми його ніколи не бачили, хоча знаємо ті місця "від і до"? Але в той момент
ми були як зачаровані — ні з чого не дивувалися. Хатинка на курьих нож
ках? Дуже навіть до речі! Свічка на столі в старовинному свічнику? Так мо
жет від грози електрика вирубалася! Дивна хазяйка, не проронившая
за всю зустріч ні слова? А може вона німа!..

Жінка нагодувала бідолаг гарячим супом, промила Ельбману рану яким — те відваром, зробила на лоб компрес… Стомлені, вони уляглися на постелені на підлогу ковдри і міцно заснули. А вранці прокинулися вже просто неба!

— Це було як мана, — розповідають друзі. — Гостинний дом
исчез. Замість нього стояли стіни, що напіввкачалися, складені з гранитних
валунов. Ми ретельно досліджували ці розвалини з порожніми отворами вмес
то дверей і вікон — жодних ознак життя… Судячи з усього, це била
старая водяний млин, що залишився в цих місцях ще з часів финской
войни, коли наша армія турнула фіннів з Карельського перешийка, а потом
присоединила цю територію до території СРСР.

У тих місцях немало таких розвалин, і нічого дивного в них не немає. Але куди зник будинок, де ми ночували? Не перенесли ж нас сонних в нове місце? Так і ні там жодних будинків. Пізніше ми перевіряли це — жодного житла навколо. І ще одне дивацтво -утром виявилось, що від рани на лобі Семена Яковича залишилася лише тонка коричнева смуга, та і та незабаром зблідла і зникла.

Друзі-рибалки стверджують, що вся ця історія — чиста правда. При цьому вони посилаються на співробітників місцевого ДАІ, які допомагали їм відбуксирувати машину.

Ті, нібито, говорили, що щось подібне сталося з ще якоюсь людиною в 1982 році, що попала в нічну аварію в тому ж місці. Він розповідав, що теж в очікуванні допомоги заночував у якоїсь відьми на млині…

-Що це могло бути? — запитує А. Волжанин. — Может ми побували у минулому — довоєнному часі, коли в цих місцях ще жили люди? Або побували в казці в гостях у баби Яги? Або все це нам просто примарилося?

А ось ще схожий випадок. У книзі "Духи і легенди краю" Уїлтширського наводиться такий факт. У 1973 році деяка Една Хеджіс їхала на велосипеді по Ермайн-стріт (Стара римська дорога), що пролягає в околицях Суїндона (Англія). Почалася гроза…

Една зійшла з велосипеда і, відмітивши в узбіччя дороги невеликий будиночок, вирішила перечекати в нім негоду. У будиночку жив суворий старик, який дозволив дівчині пересидіти дощ, але при цьому не виголосив жодного слова…

Потім Една виявила, що знову їде на велосипеді по дорозі. Як і за яких обставин вона покинула будинок пригадати не могла, як не старалася. Та і удома такого, як потім з’ясувалося, в тих місцях зроду не бувало…

Крім усього іншого, подруги, що очікували Едни, відмітили, що її одяг був абсолютно сухим, хоча самі вони наскрізь промокли під дощем, чекаючи дівчину.

Принадно, звичайно, об’єднавши всі ці історії, передбачити, що час від часу в нашому просторі відкриваються двері в "казкові світи". Але… На думку фахівців-психологів розгадка цього явища криється абсолютно в іншому: будинки-міражі виникають не наяву, а лише в нашому уявному сприйнятті в результаті гіпнотичного трансу.

Впасти в цей стан чоловік може навіть без участі гіпнотизера, а мимоволі — під впливом монотонної дороги, або від рівномірного шуму дощу, або від раптового спалаху блискавки… Пригадаєте, що у випадку з А. Волжаніним, а так само і в історії що трапилася з Едною Хеджіс, було і те, і інше, і третє.

Як показують експерименти, відчуття людини під час трансу по своїй яскравості і натуральності практично нічим не відрізняються від справжніх вражень. Обдурені органи чуття, ведені фантазіями мозку, видають такі детальні картини, що їх потім практично неможливо відрізнити від справжніх спогадів.

Доктор медичних наук Ст Файвішевський, аналізуючи подібні випадки, звертає увагу на те, що при виході із стану трансу у людей незрідка спостерігаються вегетативні розлади — крутиться голова, злегка порушується координація рухів, людина частенько не пам’ятає переходу від гіпнотичного стану до реального.

Всі ці прикмети, нагадаємо, наявні в розповідях того ж Волжанина (і Едни Хеджіс), що побічно підтверджує — свої пригоди вони пережили не наяву, а в стані зміненої свідомості. Втім, ця версія хоча і виглядає досить переконливою і авторитетною, є всього лише "кабінетною гіпотезою", тобто вона висунута без вивчення деталей кожного конкретного випадку безпосередньо на місці. І тому залишається хоч крихітний, але шанс, що описані події могли мати місце і в реальності. Адже деякі учені вважають, поряд з нашим світом можуть існувати так звані "паралельні світи", і деколи у вони стикаються — проходи відкриваються під час потужних енергетичних викидів. Отже блискавка сповна може служити "ключем" до дверей в такий світ. І, цілком можливо, що деякі казки — по суті реальні спогади очевидців, що побували в паралельному просторі.

Таке ось загадкове "випадання" з нашого світу сталося в Підмосков’ї в селищі Кратово. Три доби шукали в лісі "як підлітка, що крізь землю провалився". Марно. А коли він виник на порозі свого будинку, мати втратила свідомість — хлопчисько від ніг до голови був в крові…

Де був Саша, що з ним сталося? Сам він не міг відповісти на ці питання. І загадковий випадок осів в архівах фахівців, аномальних явищ, що займаються дослідженнями. Але, за непрямими даними, можна передбачити, що хлопчик побував… у іншому часі і в іншому вимірі. Принаймні саме такий гіпотезу висунули деякі експерти.

Втім, от як ця історія виглядає у викладі тепер уже дорослого Олександра Селікова:

"Це сталося 20 січня 1973 року. Мені тоді було неповних п’ятнадцять років. Я любив гуляти в лісі наодинці і навіть побудував собі курінь на високій сосні. Він був приблизно на висоті сімнадцяти метрів. туди я і заліз того дня.

Було холодно — близько 22 градусів морозу, сонячно і безвітряно. Нічого особливого довкола мене не відбувалося, принаймні я нічого такого не пам’ятаю. Та все ж щось сталося, тому що опритомнів я вже в снігу під сосною. Розплющую очі — наді мною зоряне піднебіння. Шапки немає, вся особа якась липка, руки теж… Встав, як напівзабутті, і побрів додому. А там… Коротше, з’ясувалося, що шукають мене вже три доби. Мати, коли побачила мене, впала в непритомність. Я весь був в крові — особа, руки… Але коли мене вимили, виявилось, що на телі немає ні подряпини, ні удару. Я навіть не обморозився! Наступного дня як ні в чому ні бувало пішов в школу. Але…

Ті, хто мене добре знав, стали у відкриту говорити: "Наших Сашку підмінили!" А я дійсно став якимсь іншим. Змінився і світогляд, і хід думок — навіть почерк став іншим! До того захоплювався астрономією а після різко охололий до неї. Зате з’явилося нез’ясовне уміння легко знатися навіть на незнайомій електронній апаратурі. З тих пір це основне моє заняття…"

Яким чином хлопчик, що знаходився без свідомості, зумів проіснувати в лісі (без шапки!) три доби при 22-х градусному морозі і не замерзнути? Як він виявився (хоч і скривавлений, але живий і неушкоджений) під сосною? Адже батьки, знаючи де їх син "звив гніздо", в першу чергу перевірили те місце! Чия кров була на підлітку?

На всі ці питання, на жаль, немає достовірних відповідей. Втім, багато що можна пояснити, якщо зіставити цю історію з іншими, не менш загадковими випадками.

—  З нами сталося неймовірне, — звернулися в 1993 році в комісію "Феномен" працівники однієї з Московських фірм: С. Камєєв — генеральний директор, Б. Івашенко — коммерческий директор, і О. Каратьян — працівник тієї ж фірми (прізвища змінені). Розмова почала "генеральний".

—  Читав десь, що експерименти учених показують: за допомогою електромагнітних полів можна змінити перебіг часу і "пробити" хід в інший простір. Я вірю, що це реально. Та і як інакше можна пояснити те, чому ми були свідками?

Історія, розказана С. Камєєвим і його товаришами,  виявилася дійсно незвичайною. І декілька експертів "Феномену" вирішили виїхати на місце випадку (до Останкинськой телевежі) для "слідчого експерименту".

"…Ми стояли тут, — Сергій Іванович Камєєв провів шкарпеткою черевика лінію. — Олег Каратьян йшов до нас. Було Ветрен, площу покривали плями калюж, що не просохли. Олег якраз перебирався через одну з них, смішно по журавлиному задираючи ноги. Тут все і почалося. Повітря басовитий загудів — негромко, але так, що вухам стало боляче. Я підняв очі і побачив, що довкола телевежі поширюється червонувате свічення. Потім раптом її "зображення" змастилося, блимнуло, і башта "виявилася" вже набагато ближче. Тут Івашенко закричав: "Олег! Олег!", і я виявив, що Каратьян, який був всього кроках в двадцяти, зник. Що найстрашніше, не було і калюжі, через яку він перебирався. Ділянка площі перед нами була абсолютно сухою. Я хотів кинутися вперед, туди, де мав бути Ка-ратьян, але ноги немов приросли до землі. Не знаю, скільки ми простояли — может хвилину, а може і все десять. Площа була абсолютно пустинною. Жодної людини довкола, Жодного місця, куди можна було б сховатися. І на серці закипав якийсь чорний жах. Річ навіть не в тому, що разом з Олегом зник і дипломат з великою сумою грошей, який він повинен був передати нам. Наш друг згинув так раптово, немов його стерли гумкою з аркуша паперу. Потім гудіння посилилося, поверхня площі стала якось невловимо розтягуватися і… ми знову побачили Олега. Калюжа, через яку він перебирався, теж повернулася на місце…"

За словами самого Каратьяна, він нічого особливого не відчув, навіть не відмітив, що "зникав". Коли ж друзі вирішили звірити годинник, аби взнати, скільки Олег був відсутній, перебуваючи в "іншому вимірі", виявилось, що його "Командирські" встали. Камєєв упевнений, що Олег провалився в "складку простору", що утворилася із-за роботи генераторів на телевежі, і повернувся лише дивом. А червонуватий серпанок, що мерехтіла в повітрі — хрональное (тимчасове) поле, що виявилося. Що ж, не він перший висуває таку версію…

З переліку загадкових зникнень:

… 1915 рік, півострів Галіполі (Туреччина). Генерал Гамільтон послав на допомогу союзникам для захвату Константинополя частини британського полку Нор-фолкського. Біля висоти N60 на дорозі перед похідною колоною згущувалася дивна хмара. Декілька сотень солдатів необачно увійшли до нього. Тут хмара відірвалася від землі і поплила у бік Болгарії. Солдатів, що увійшли до нього більше ніхто ніколи не бачив. Після капітуляції Туреччини, коли обговорювалося питання про пленних, пропала остання надія знайти їх, з’ясувалося, що турки нікого не брали в полон в тому районі.

… 1924 рік, Ірак. Пілоти королівських повітряних сил Великобританії Дей і Стюарт зробили вимушену посадку в пустелі. Їх сліди, ведучі, від літака були виразно видні на піску. Але незабаром вони обривалися… Самих льотчиків так і не зуміли знайти, хоча довкола місця аварійної посадки не було ні хитких пісків, ні покинутих колодязів… Не було того дня і піщаних бурь…

… 1930 рік, селище ескімосів Ангикуні (Північна Канада). Безслідно пропали всі жителі. У порожньому житлі залишилися одяг, їда над захололими вогнищами і навіть рушниці, без яких, як відомо, жоден ескімос ніколи не вийде з будинку. Мисливець Джо Лейбел, що перший виявив, що село обезлюділо, повідомляв також, що спустіли навіть могили на сільському кладовищі. Мертвці зникли разом з живими…

… 1947 рік. Раптово втратив управління і розбився американський військовий літак на борту якого знаходилися 32 людини. Марно рятувальники квапилися на місце аварії, аби надати допомогу пострадавшим. Серед уламків літака не виявилося ні живих, ні загиблих. Не було ні крові, ні інших слідів, що підтвердили б, що під час аварії на борту літака знаходилася хоч одна людина. Справою зацікавилися спецслужби. Але і їх пошуки закінчилися нічим.

До цього списку можна додати кораблі, що таємничим чином "втратили" свої екіпажі у відкритому морі. Пригадаєте, наприклад, знамениту історію з судном "Марія Целеста", яке виявили в Азорських островів. Зниклі люди не узяли з собою нічого — ні речей ні навіть грошей… І таких випадків відомо вже немало. Загадкових одиничних зникнень і зовсім не визнати. Немає сенсу їх перераховувати, оскільки всі вони багато в чому схожі на випадок, описаний газетою "Дейлі Кроникл" за 30 липня 1889 року. Там повідомляється, що містер Макмілліан, член сім’ї власників знаменитого видавництва "Макмілліан", піднявся на гору і помахав рукою своїм друзям, після чого зник. Не дивлячись на ретельні пошуки і призначену винагороду, знайти його так і не удалося…

Існує немало версій, покликаних пояснити подібні випадки. Серед них і гіпотеза, за яку ратує С. Камєєв. Вона полягає в тому, що на землі існують (або періодично виникають) аномальні зони, що є "воротами" в інших просторових і хрональние виміри. Комісія "Феномен" зібрала в своєму архіві немало розповідей про такі зони. Цікаве те, що в багатьох згадується або червоне свічення, або багровий, або просто — "дивний" туман. Як, наприклад, на острові Барсакельмес в Аральському морі…

Є, до речі, немало старовинних легенд про людей, що потрапляли на галявини, де феї владнують свої свята. Протанцьовував ніч безперервно, люди поверталися додому і взнавали, що за цей час прошли роки! У деяких з цих легенд теж згадується дивний туман…

Безумовно, що багато історій із загадковими зникненнями можуть бути добросовісною помилкою або просто розиграшем. Але якщо допустити, що хоч би частина з них відповідає істині, то які виводи можна зробити?

Версію про "паралельні світи" підтримують не лише випадки "зникнень", але і факти не менш загадкових "появ". У журналах початку ХХ століття можна знайти повідомлення, що в Парижі поліція затримала людину, що втратила пам’ять. У кишені у нього знайшли карту планети — але це було не наша Земля! Ще один "прибулець з паралельних світів" з’явився в 1954 році в Японії: У одному з готелів був затриманий підозрілий іноземець. В принципі його паспорт був у повному порядку — за одним виключенням: його видали в країні Туаред, яка не значиться ні на одній карті. Обурений недовір’ям іноземець дав для журналістів прес-конференцію, де повідомив, що країна Туаред протягнулася від Мавританії ка Судану. У результаті іноземець попав в японську божевільню. Але таємниця паспорта, виданого невідомою країною, так і не була розгадана…

Ще одне пояснення, яке в спробах зрозуміти загадковий феномен залучають дослідники, — спонтанне перекидання в часі. Британське Королівське метапсихическое товариство вже 150 років займається вивченням можливості таких подорожей. У його архівах зібрано більше 200 детально досліджених, підтверджених свідченнями багаточисельних свідків випадків явища, умовно іменованого "Петлею часу". Ось лише декілька прикладів з цього списку:

Влітку 1912 роки багато газет Великобританії описали загадкову історію, що сталася в залізничному експресі, що виходив з Лондона в Глазго. У присутності двох пасажирів (інспектора Скотленд-ярду і молодої медичної сестри) у вагоні на сидінні біля вікна із страшним криком виник літній чоловік. Одяг на нім був дивного крою, волосся заплетене в косу. У одній руці він тримав довгий бич, в інший надкушений шматок хліба. "Я Пімп Дрейк, візник з Четнема, — голосила тремтяча від страху людина. — Де я? Куди я попав?"

Інспектор побіг за кондуктором, сказавши дівчині, аби вона доглянула за дивним містером Дрейком. Коли він повернувся в свій вагон, то побачив, що візник зник, а медсестра перебувала в непритомності. Викликаний кондуктор спершу вирішив, що його розігрують, але на сидінні залишилися матеріальні свідоцтва що стався — бич і трикутний капелюх. Фахівці з Національного музею, яким показали ці предмети, упевнено визначили час з якого вони відбувалися — другу половину ХVIII століття.

Цікавий інспектор побував у пастора приходу, до якого було приписано село Четнем і попросив пошукати запис в церковних книгах про людину на ім’я Пімп Дрейк. У книзі померлих 150-річній давності місцевий священик знайшов не лише ім’я нещасного візники, але і приписку тодішнього пастора, зроблену на полях.

З неї виходило, що будучи вже немолодою людиною, Дрейк почав раптом розповідати неймовірну історію. Ніби одного дня вночі, повертаючись на возі додому, він побачив прямо перед собою "диявольський екіпаж" — залізний, величезний, довгий як змій, що пашить вогнем і димом, Потім візник якимсь чином виявився усередині — там були дивні люди, напевно слуги диявола. Злякавшись, Дрейк призвав на допомогу Господа і знов виявився в чистому полі. Воза і коней не було. Дрейк, приголомшений що стався, ледве доволочився додому. І, судячи з усього, вже ніколи не повернувся до здорового глузду, до кінця днів своїх повторюючи історію про "диявольський екіпаж".

Інспектор Скотленд-ярду розповів про той, що стався і своїх подальших дослідженнях в Королівське метапсихическое суспільство. Там досконально перевірили випадок, повторивши дорогу розшуків Дрейка. Треуголка до цих пір зберігається в музеї суспільства. Бич був втрачений — ставши, вочевидь, видобутком любителів сувенірів.

Не менш таємничу історію можна знайти в архіві нью-йоркської поліції. У листопаді 1952 року увечері на Бродвеї автомобіль збив невідомого чоловіка. Він загинув на місці. Шофер і свідки запевняли, що жертва "з’явилася на вулиці раптово, немов повалилася зверху".

Тіло відвезли в морг. Поліцейські звернули увагу, що загиблий був одягнений в костюм старовинного крою. Ще більше їх здивувало посвідчення особи, видане 80 років тому. У кишені жертви виявилися і візитні картки з вказівкою професії — комівояжер. Один з детективів перевірив адресу, вказану на візитці, і взнав, що ця вулиця була ліквідована більш за півстоліття назад…

У старому поліцейському архіві перевірили списки жителів цього району кінця минулого століття. Там і виявили загадкового комівояжера — і прізвище і адреса збігалися з даними візитної картки. Були опитані всі люди з цим прізвищем, що проживають в Нью-Йорку. Знайшли стареньку, яка повідомила, що її батько пропав 70 років тому при загадкових обставинах — пошел гуляти по Бродвею і не повернувся. Вона подарувала поліцейським фотознімок на якому молодий чоловік, дивно схожий на людину що попав під машину, посміхаючись тримав на руках дівчинку. На знімку була проставлена дата квітень 1884 року…

"Петля Часу", якщо вірити свідченням очевидців, здатна перекидати через роки не лише окремих людей, але і куди громіздкіші предмети: цілі будівлі, або кораблі. І легенди про примарних "Летких голландців", нібито блукаючих в океанських просторах, можливо мають під собою сповна реальну основу.

Дивний випадок стався в Атлантиці рано вранці 11 липня 1881 року. Британське військове судно ледве не зіткнулося з древнім фрегатом. Спроби зв’язатися з екіпажем виявилися безрезультатними. Фрегат проскочив мимо немов і не відмітивши британського корабля. Випадок цей став відомий завдяки тому, що очевидцем загадкової зустрічі став принц Уельський, майбутній король Георг V, а тоді ще молодий морський офіцер, проходивший службу.

Один з активних діячів Королівського метапсихического суспільства сер Джеремі Блекстафф, будучи на прийомі в палаці Букингемськом з приводу вручення йому ордени, був удостоєний бесіди з Його Величністю, і не забув скористатися такою можливістю — попросив дозволу поставити питання про давню зустріч в Атлантичному океані. Виявилось, що король Георг добре пам’ятав те, що сталося і описав його досить детально.

Загадковий корабель нагадував кліпер, мав дерев’яні щогли і пишні надбудови. Такі судна вже перестали плавати в ті часи. Але понад усе моряків уразило те, що зустрічне судно "мало власний вітер" — його вітрила були надуті в абсолютно іншому напрямі, чим це міг зробити норд-ост, що дув того дня.

З дозволу Його Величності ці дані були поміщені в "Щорічний звіт метапсихического суспільства". Репортери продовжили пошуки і знайшли ще моряків, що були свідками зустрічі з цим "Летким Голландцем". Вони доповнили розповідь короля Георга, сказавши, що дивне судно йшло на подив рівний, хоча того дня штормило, і слід кільватера за ним практично не проглядався:" Немов це була примара а не справжній корабель!"

Загадкова зустріч згадується і в щоденниках монарха, опублікованих після його смерті. Цей випадок був включений в перелік непояснених…

Але повернемося до випадку в Останкинськой телевежі. Експерти комісії "Феномен" провели біолокаційну зйомку площі, де стався загадковий випадок. Рамки зафіксували "геопатогенну зону" якраз в тому місці, де "зник" Олег Каратьян. Але приладові виміри не зареєстрували яких би то не було полів. Втім, так і повинно було бути. Підніжжя башти знаходиться в своєрідній "електромагнітній тіні", і випромінювання телепередавачів туди не потрапляє. Отже, версія, що "зморщування" простору викликане потужними електромагнітними полями не проходит. Тоді що ж це було? Може бути існують інші причини "зморщування"? Та і чи було все це?..

У цій історії є ще немало загадкового. Наприклад, червоне свічення, що виникало довкола телевежі. Ми знайшли ще декількох очевидців, що спостерігали його того дня. До речі, серед читацьких відгуків ми звернули увагу на наступне послання: " Передайте дослідникам аномальних зон, хай остерігаються червоного туману!" Лист прийшов з міста Балаково від А. Максимова, який, за його словами, теж давно вивчає властивості часу і "хрональних" зон… Остаточні виводи робити рано. Поки ясне одне — дослідження аномальних зон повинні вестися на серйознішому рівні. І при цьому вченим варто пам’ятати багаточисельні легенди про жертви "багрового туману". Можливо це обереже їх від поспішних рішень і ризикованих кроків. Комісія "Феномен" бажає успіху всім нинішнім і майбутнім дослідникам цієї загадки.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Загрузка...

Читати ще

Нічого схожого