Помилки і катастрофи

Солдати в джунглях: Війна після війни

Про те, що друга світова війна закінчилася в 1945 році, деякі японські солдати так і не взнали. Фанатично віддані своєму імператорові, вони десятиліттями продовжували ховатися в джунглях, прагнучи уникнути ганьби полону.

Японські солдати були нащадками відважних воїнів, що не знали іншого життя, окрім війни. Їх девізом була абсолютна покора своїм командирам, їх земною місією були служіння імператорові і смерть в бою. Полон вони вважали ганьбою і приниженням, яке назавжди затаврувало б їх в очах тих, кого вони поважали, — друзів, сім’ї, воїнів, ченців.

Такий був образ думок середнього японського солдата часів другої світової війни.

Ці солдати гинули сотнями тисяч і швидше кинулися б на власні мечі, чим підняли білий прапор капітуляції перед противником. Особливо перед американцями, чия морська піхота і морські льотчики здійснювали чудеса хоробрості, звільняючи тихоокеанські острови від японських загарбників.

Кров’ю героїв вписані в історію війни такі назви, як Іво Джима, Тарава, Гвадалканал. Японці перетворили ці колись тихі, мирні острови в непереборні фортеці, де кожен метр піщаного берега американцям доводилося брати з боєм.

"Слава богу!" — говорили ті, хто пройшов через це пекло і вижив, коли в серпні 1945 року японський імператор Хирохито наказав своїм підданим "виконати нездійсненне" — скласти зброю і капітулювати.

Але багато і багато солдатів, розсіяних по незліченних островах, не знали про наказ про капітуляцію і ще довгі роки ховалися в джунглях.

Ці люди нічого не знали ні про атомні бомби, Хіросіму, що знищили, і Нагасакі, ні про страшні нальоти на Токіо, які перетворили це місто на купу розвалин.

У нетрі тропічних лісів не дійшла звістка про підписаний на борту американського лінкора "Міссурі" в Токійській затоці акті про капітуляцію, про окупацію Японії.

Відрізані від всього світу, солдати лягали і вставали з вірою, що війна ще продовжується.

Чутки про зниклий солдатський легіон існували багато років. Мисливці з віддалених філіппінських сіл розповідали про "людей-дияволів", що живуть в гущавині як лісові звіри. У Індонезії їх називали "жовтими людьми", які бродять по лісах.

Захід з його проблемами відновлення зруйнованого війною господарства і американці, заклопотані власними справами, не дуже-то реагували на ці відомості, вважаючи їх народними відданнями. Проте в 1961 році, через 16 років після капітуляції Японії, з тропічних джунглів Гуама вийшов, аби здатися, солдат на ім’я Іто Масаши.

Немов людина, що опритомніла від летаргічного сну, Масаши не міг повірити, що світ, який він знав і в який вірив до 1945 року, зараз вже зовсім не той, що того світу більше вже не існує.

Солдат провів всі ці роки в упевненості, що все ще потрібний імператорові і що його товариші ще повернуться за ним — це лише питання часу.

Відрізані від світу

…Це сталося 14 жовтня 1944 року. Рядовій армії його величності імператора Японії Іто Масаши нахилився, аби зав’язати шнурок на черевику. Він відстав від колони, і це його врятувало — частина Масаши попала в засідку, влаштовану австралійськими солдатами. Почувши стрілянину, Масаши і його товариш, капрал Іроки Мінакава, що теж відстав, кинулися на землю. Поки за переліском чулася стрілянина, вони відповзали все далі і далі…

Так почалася їх неймовірна шістнадцятилітня гра в хованки зі всім останнім світом.

Перші два місяці рядовой і капрал харчувалися залишками НЗ і личинками комах, які відшукували під корою дерев. Пили дощову воду, зібрану в бананове листя, жували їстівне коріння. Деколи обідали зміями, яких траплялося зловити в силки.

Спочатку за ними полювали солдати союзної армії, а потім — жителі острова зі своїми собаками. Але їм удавалося вирушати.

Масаши і Мінакава для безпечного спілкування один з одним придумали власну мову — поклацування, сигнали руками.

Вони спорудили декілька притулків, викопавши їх в землі і накривши гілками. Пів вистелили сухим листям. Неподалеку вирили декілька ям з гострими

колами на дні — пастки для дичини.

Вони бродили по джунглях протягом довгих восьми років.

Пізніше Масаши скаже: "За час поневірянь ми натикалися на інших такі ж групи японських солдатів, які, як і ми, продовжували вірити, що війна продовжується. Ми були упевнені, що наші генерали відступили з тактичних міркувань, але прийде день, коли вони повернуться з підкріпленням. Інколи ми запалювали вогнища, але це було небезпечно, оскільки нас могли виявити. Солдати вмирали з голоду і хвороб, піддавалися нападам, інколи їх вбивали свої ж. Я знав, що повинен залишитися в живих, аби виконати свій борг — продовжувати боротьбу. Ми вижили лише завдяки випадку, тому що наткнулися на звалище американської авіабази".

Звалище стало джерелом життя для солдатів, що загубилися в джунглях. Марнотратні американці викидали багато різної їди. Там же японці підібрали консервні банки і пристосували їх під посуд. З пружин від ліжок вони зробили швацькі голки, тенти пішли на постільну білизну.

Солдатам потрібна була сіль, і ночами вони виповзали на побережжі, набирали в банки морської води, аби випарувати з неї білі кристали.

Найгіршим ворогом блукачів був щорічний сезон дощів: два місяці підряд вони тужливо сиділи в укриттях, харчуючись лише ягодами і жабами. У їх стосунках у той час панувала майже нестерпна напруженість, розповідав потім Масаши.

Одного дня в такій ось дощовий день між Масаши і капралом сталася сварка, і незабаром Мінакава його покинув. Масаши розповідав:

"Після того, як він пішов, мені захотілося закричати на повний голос. Я знав, що один не виживу. Декілька днів я пробирався по джунглях, клацаючи мовою, поки не почув такий же клацаючий звук. Ми обнялися і присягнулися ніколи більше не розлучатися".

Щаслива зустріч

Після десяти років такого життя вони знайшли на острові листівки.

У них було послання від японського генерала, про якого вони ніколи раніше не чули. Генерал наказував їм здатися. Масаши розповідав: "Я був упевнений, що це прийом американців, аби зловити нас. Я сказав Мі-накаве: "За кого вони нас приймають?!"

Неймовірне почуття обов’язку у цих людей, не знайоме європейцям, відбите також в іншій розповіді Масаши: "Одного дня Мінакава і я розмовляли про те, як вибратися з цього острова по морю. Ми ходили уздовж побережжя, безуспішно намагаючись знайти човен. Але наткнулися лише на дві американські казарми з освітленими вікнами. Ми підповзли досить близький, аби побачити танцюючих чоловіків і жінок і почути звуки джазу. Вперше за всі ці роки я побачив жінок. Я був у відчаї — мені їх не вистачало! Повернувшись в свій притулок, став вирізувати з дерева фігуру голої жінки. Я міг спокійно піти в американський табір і здатися, але це перечило моїм переконанням. Адже я присягав моєму імператорові, він був би розчарований в нас. Я не знав, що війна давно закінчилася, і думав, що імператор просто перекинув наших солдатів в якесь інше місце".

Одного дня вранці, після шістнадцяти років відлюдництва, Мінакава надів саморобні дерев’яні сандалі і пішов на полювання.

Прошлі доба, а його все не було. Масаши охопила паніка. "Я знав, що не виживу без нього, — говорив він. — У пошуках друга я обнишпорив всі джунглі. Абсолютно випадково наткнувся на рюкзак і сандалі Мінакави. Я був упевнений, що його схопили американці.

Несподівано над моєю головою пролетів літак, і я кинувся назад в джунглі, повний рішучості померти, але не здатися. Підійнявшись на гору, я побачив там четверо американців, що очікували мене. Серед них був Мінака-ва, якого я не відразу взнав, — його обличчя було гладко поголене. Він сказав, що коли йшов по лісу, то наткнувся на людей, і вони умовили його

здатися. От його я почув, що війна давно закінчилася, але мені знадобилося декілька місяців, аби дійсно повірити в це. Мені показали фотографію моєї могили в Японії, де на пам’ятнику було написано, що я загинув в бою.

Це було жахливо важко зрозуміти. Вся моя молодість виявилася витраченою даремно.

Того вечора ж я пішов в гаряче натоплену лазню і вперше за багато років ліг спати на чистому ліжку. Це було чудово!"

Втрачена молодість

Як виявилось, були японські солдати, які прожили в джунглях набагато довше, ніж Масаши. Наприклад, сержант імператорської армії Шоїчи Ікої, що теж служив на Гуаме.

Коли американці брали штурмом острів, Шоїчи втік зі свого полку морської піхоти і знайшов укриття біля підніжжя гір. Він теж знаходив на острові листівки, що закликають японських солдатів задаватися згідно наказу імператора, але відмовлявся вірити в це.

Жив сержант повним відлюдником. Харчувався в основному жабами і щурами. Форму, що прийшла в непридатність, йому замінив одяг з кори і лика. Голився, скрібши особу загостреним шматком кременя.

Шоїчи Ікої розповідав: "Я був зовсім один стільки довгих днів і ночей! Одного дня спробував криком прогнав змію, яка заповзла в моє житло, але вийшов лише жалюгідний писк. Мої голосові в’язки стільки часу були в бездіяльності, що просто відмовлялися працювати. Після цього я став щодня тренувати свій голос, наспівуючи пісеньки або читаючи вголос молитви".

Сержанта випадково виявили мисливці в січні 1972 року.

Йому було 58 років. Ікої нічого не знав про атомні бомбардування, про капітуляція і поразці його батьківщини. Коли йому пояснили, що його відлюдництво було позбавлене сенсу, він впав на землю і заплакав. Почувши, що він скоро полетить додому до Японії на реактивному літаку, Ікої із здивуванням запитав: "А що таке реактивний літак?"

Під тиском громадськості урядові організації в Токіо вимушені були спорядити експедицію в джунглі, аби витягувати своїх старих солдатів з їх барлогів.

Експедиція розкидала на Філіппінах і інших островах, де могли виявитися японські солдати, тонни листівок. Але воїни-блукачі як і раніше вважали це ворожою пропагандою.

"Я тобою горджуся!"

Ще пізніше, в 1974 році, на віддаленому філіппінському острові Лубанг вийшов з джунглів і здався місцевим властям 52летний лейтенант Хироо Онода. За шість місяців до цього Онода і його товариша Киншики Козука влаштували засідку на філіппінський патруль, прийнявши його за американський.

Козука загинув, а спроби вислідити Оноду ні до чого не привели: він сховався в непрохідних чагарниках.

Аби переконати Оноду, що війна кінчилася, довелося навіть викликати його колишнього командира — нікому іншому він не вірив. Онода попросив дозволу залишити на пам’ять священний самурайський меч, який він закопав на острові в 1945 році.

Онода був настільки приголомшений, попавши зовсім в інший час, що до нього довелося застосувати тривале психотерапевтичне лікування. Він говорив: "Я знаю, що в лісах ховається ще багато моїх товаришів, мені відомі їх позивні і місця, де вони ховаються. Але вони ніколи не прийдуть на мій заклик. Вони вирішать, що я не витримав випробувань і зламався, здавшись ворогам.

На жаль, вони там так і помруть".

У Японії відбулася зворушлива зустріч Оноди з його старезними батьками.

Його батько сказав: "Я горджуся тобою! Ти поступив як справжній воїн, як підказувало тобі серце".

Рік потому Лі Куанг Хвей, Тайвань, що записався добровольцем в японську армію на початку другої світової війни, був знайдений в хатині, побудованій за типом тайваньських. Він харчувався в основному рибою, яку ловив ночами за допомогою дротика із загостреного бамбука. Лі кинувся до ніг членів пошукової експедиції, яку супроводжували місцеві поліцейські, просячи страти, тому що образив честь імператора, дозволивши себе полонити.

Якщо в джунглях ще залишилися солдати колишньої японської армії, то вони зараз мають бути зовсім старими, такими, що ослабіли від важкого життя. Але, позбавлені жирної їжі, м’яса, алкоголю і багато чого іншого, більшість врятованих, коли "їх" війна нарешті закінчилася, були у відмінній формі.

І понині в буддійських каплицях по всій країні за традицією запалюють свічки на згадку про зниклих, про тих, хто не повернувся і хто продовжував битися вже після капітуляції.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Загрузка...

Читати ще

  1. Распутін: Пророк або шарлатан?