Феномени Луни

Є безліч описів спостережень дивних явищ (зазвичай світлових) на Луне (як, втім і на інших планетах).

3 травня 1715 року відомий свого часу астроном Е. Лувілль спостерігав в
Париже місячне затемнення. Близько 9 тридцяти по Грінвічу він відмітив в запад
ного краю Луни "якісь спалахи або миттєві тремтіння світлових лучей,
как якби хтось підпалював порохові доріжки, за допомогою яких взрива
ют міни сповільненої дії.

Ці світлові спалахи були дуже короткочасні і з’являлися то в тому, то у іншому місці, але завжди з боку тіні (Землі). Викладено це повідомлення в Мемуарах Королівської академії наук Парижа, 1715 р. с. 96, 126 – 127.

Дороги спостережуваних об’єктів, що світяться, були зігнутими. Сам спостерігач вважав, що спостерігає грозу на Луне – для того часу це ще було правдоподібно.[35, 36, 37]

Сам цей факт нічого не говорить на користь присутності на Луневі представників ВЦ. Проте існує цілий ряд спостережень рухливих і нерухомих об’єктів на Луне, що світяться, які ми доки пояснити не можемо. Так, описане явище не можна пояснити проекцією метеорів, що згорають в земній атмосфері, на місячний диск. Одночасно з Е.Лувіллем в Британії спалаху спостерігав знаменитий Е.Галлей (Філософські праці Королівського суспільства в Лондоні, 1715, т29, с.249).

Один і той же метеор не може проектуватися на місячний диск одночасно в Парижі і в Лондоні. Крім того, метеори спостерігалися б по всьому диску а не групувалися біля його західного яра.

4 серпня 1738 року в 16 тридцять по Грінвічу на диску Луни появилось
нечто, схоже на блискавку. (Філософські праці Королівського суспільства Лон
дона, 1739, т.41, 0.228)

8 липня 1842 року під час сонячного затемнення місячний диск зрідка пересікали яскраві смужки. Це відмічено в Календарі Бюро довгот на 1846 рік с.364.

У 1870 році Бірт спостерігав "блискавку" на Луне (Астрономічний регістр, 1870 р., т.7 с.221).

А цей запис зроблений в 31 році вже нашого століття:

"Я працював у дворі нашого будинку і випадково поглянув на Луну. Вона була дуже красива – ясно обкреслена молода Луна, і я дивився на неї, коли раптом якісь спалахи світла прорізали морок, але ясно в межах затіненої частини Луни… Не згадуючи про свої спостереження, я покликав дружину, аби вона теж звернула увагу на молоду Луну… Вона сказала: "О так, я бачу блискавку на Луне" додавши, що та з’явилася в межах місячного диска. Ми спостерігали ще 20 або 30 хвилин, впродовж яких явище повторювалося як мінімум шість або сім разів. Цей запис зроблений о 7 годині 40 хвилин після полудня 17 червня 1931 року". Автор спостереження – Дж. Гиддінгсом.

Астрономи обсерваторії Маунт-Вілсон, до яких Гиддінгсом послав лист, не прийняли спостереження серйозно – воно перечило їх уявленням про Луне. Через 15 років звіт про це спостереження був посланий автором в авторитетний науковий журнал "Сайенс", де повідомлення і було опубліковано.

Півтора століттями раніше, 12 жовтня 1785 року відомий дослідник планет І. І. Шретер спостерігав наступне явище:

"Після 5 годин на кордоні темного місячного диска і фактично в центрі Моря Дощів… абсолютно раптово і швидко з’явився яскравий спалах світла, який складався з багатьох одиночних, окремих маленьких іскр, що мають такий самий білий світ, як освітлена сторона Луни, і що весь час рухалися уздовж прямої лінії, оберненої на північ, через північну частину Моря Дощів і інші частини місячної поверхні, що граничать з ним з півночі, а потім через порожню частину поля зору телескопа. Коли цей дощ світла прошел половину дороги, подібний спалах світла з’явився на півдні точно над тим же местомом… Другий спалах був такий самий, як і перша, вона складалася з подібних маленьких іскр, які промайнули геть в тому ж напрямі, точно паралельному напряму на північ… Зміна положення світла до пересічення з краєм поля зору телескопа зайняла близько 2 секунд, загальна тривалість цього явища – 4 секун-ди".[49, 36]

На жаль, Шретер не відзначив місце зникнення явища, що світиться. Проте він вказав напрям і початкову точку, з чого, приблизно визначивши струму припинення спостереження об’єкту як Море Холоду (дорога, пройденний об’єктами при цьому приблизно дорівнюватиме 530 – 540 км.), ми зможемо приблизно обчислити швидкість, яка виявиться рівна 265 – 270 км/сек.

Це неймовірна швидкість! Для порівняння нагадаємо читачеві, що земна ракета, що летить до Луне має швидкість порядка 12 кілометрів в секунду, до інших планет Сонячної системи – порядка 17 км/сек. Ми не претендуємо, звичайно, на точність підрахунку швидкості, але в будь-якому разі порядок цієї величини буде саме такий! Швидкість може бути набагато менше лише в одному випадку – якщо ми маємо справу з проекцією на Луну явища, що відбувається в земній атмосфері. Проте поява двох однакових по яскравості метеоритних роїв над однією і тією ж точкою Луни протягом нетривалого часу – явище абсолютно неймовірне. Не можна пояснити так само те, що обоє об’єкту з’явилися над однією і тією ж зоною місячної поверхні.

У 26 випуску (1942г.) журналу Королівського астрономічного суспільства Канади поміщено наступне повідомлення Вальтера Хааса:

"10 липня 1941 року я спостерігав майже повну Луну через 6 дюймовий рефлектор при збільшенні в 96 разів… я побачив крихітну плямочку, що світиться, рухому впоперек місячної поверхні. Воно з’явилося на захід від кратера Гассенді… і подорожувало майже точно на схід до зникнення біля короткої стіни Гассенді. Плямочка була значно менше, чим центральний пік Гассенді, і його кутовий діаметр не перевищував 0,1 кутової секунди. Яскравість була постійною уздовж всієї дороги, зоряна величина плями оцінена в +8. Тривалість польоту була біля однієї секунди. Близько 5 ч 41 мін, я побачив слабкішу пляму десь південніше Грімальді. Кінцева точка руху була добре видна, там пляма була разюче визначеною, і ми могли відповідно виключити пояснення явища накладенням на місячний диск когось земного об’єкту, що знаходиться низько в атмосфері (наприклад, чортополоха), оскільки він рухався б через все поле зору

телескопа… Швидкість відносно Луни була саме менше 63 милі в секунду (116.676 км/сек)".

Метеоритом це явище також пояснити не можна, оскільки "падаючі зірки" ніколи не зберігають у польоті постійну яскравість, крім того, проекція почала і кінець траєкторій двох метеоритів на місячний диск також не представляється можливою. Найголовніше ж заперечення полягає в тому, що метеорит 8-ою зоряною величина при видаленні 100 км. (типова відстань), має кутові розміри більш ніж на два порядки кутові розміри спостережуваного об’єкту, що перевищують.

Не пояснюються метеорною гіпотезою і спостереження проходження "кометоподібного об’єкту" через місячний диск, виконані 27 вересня 1881 року Е. В. Деем з Преськотта (США) і Марквіком з Південної Африки. Про це повідомлялося в "Публікаціях астрономічної обсерваторії Пулсиніц" (ФРН, 1969, 5). При одночасному спостереженні об’єкту на тлі Луни з двох пунктів, віддалених один від одного на 12000 км., він повинен знаходиться не ближче чим в 300 – 400 тис. км. від Землі, тобто в районі Луни. І, якщо об’єкт не пов’язаний з Луной, то чому він не був видний до проходження через її диск?

Особливо часто рухомі об’єкти спостерігалися над Морем Спокою. У 1964 році різні спостерігачі бачили їх в одному і тому ж районі – південніше або на південний схід від кратера Рос Д – принаймні 4 рази. Зведення таких повідомлень опубліковане НАСА в "Хронологічному каталозі повідомлення про місячні події" (технічний рапорт – 277, 1968). Об’єкти виглядали світлими або темними плямами, що переміщалися на десятки або сотні кілометрів за декілька годинників.[36]

Випадки ці не можна пояснити хмарами пилу, піднятого метеоритним ударом, бо падіння метеорита наводить до симетричного викиду грунту. Є і інші причини, що не дозволяють вважати об’єкти хмарами пилу або вивержених газів.

18 травня 1964 року Харріс, Крос та інші протягом 1 години 5 мін, спостерігали над Морем спокою пляму білого кольору, що рухалася із швидкістю 32 км/ч. (див. каталог НАСА). З часом пляма зменшувалася в розмірах. Якби воно складалося з пилу або газу, воно могло б лише збільшитися. Крім того, час життя плями в 10 разів перевищував термін існування штучної газової хмари, що викидається ракетою, і в 5 разів – хмари, піднятої при посадці земного корабля на Луну.

21 червня того ж року ті ж Харріс, Крос і Хелланд спостерігали рухому пляму на Луне протягом більш ніж двох годинників. Швидкість плям (32 – 80 км/ч) в 5 разів менше середньої теплової швидкості молекул газу з мінімальною молекулярною масою (порядка 300) при температурі грунту 165 градусів Кельвіна.

Хмара газу не може зміститися більш ніж на 20% свого радіусу, що абсолютно не узгоджується з описом дивних об’єктів. Це підтверджується і несферичною формою деяких об’єктів.

11 вересня 1967 року монреальская група спостерігачів і П. Жан відмітили в Морі Спокою тіло, що виглядало темною прямокутною плямою, фіолетовою по краях, здійснювало рух із заходу на схід протягом 8 – 9 секунд. Тіло перестало бути видимим поблизу терминатора, а через 13 хвилин біля кратера Сабін, розташованої в районі руху плями, на долі секунди спалахнув жовтий колір. (Циркуляр Місячної секції Британського астрономічного товариства, 1967, т.2, 12).

Через 20 днів, знову ж таки в Морі Спокою, Харріс відмітив яскраву пляму, що рухалася із швидкістю 80 км/ч (див. каталог НАСА). Слід зауважити, що через півтора роки в тому ж районі, всього в сотні кілометрів на схід від кратера Сабін приземлився Аполлон 11.

Чи випадкове те, що саме в цьому районі опустився перший космічний корабель? Чи не послала його НАСА туди спеціально, аби взнати природу аномальних явищ?

І ось ще один цікавий факт. Місячний грунт в області посадки Апол-лона-11 виявився частково оплавленим. Оплавлення це не могло бути вироблене двигунами посадочного блоку. На думку професора Т. Голда, який розглянув всілякі пояснення цього явища, не раніше 100000 років назад грунт піддався опроміненню світлом в 100 разів яскравішим, ніж сонячний. Такого оплавлення грунту не було виявлено в місцях інших посадок місячних експедицій. Ймовірно, опроміненню піддалася вельми мала частина поверхні. Мабуть, висота джерела над місячним грунтом була невелика. Але якого джерела? Зі всіх привезених з Луни зразків лише один – підібраного екіпажем Аполлона-12, що приземлився в 1400км від місця посадки Армстронга і Олдріна – виявився оплавленим (зразок 12017).

А ось ще два випадки спостереження подібних об’єктів на Луне. Ось що спостерігав В.Яременко з Одеси: "Сталося це в 1955 році, десь в середині серпня (можливо, місяць неточний). Я увився в шостому класі, захоплювався астрономією. Спорудивши з водостічної труби телескоп, з цікавістю розглядав кратери на місячній поверхні. Телескоп вийшов не дуже який, довкола Луни світився тонкий кольоровий ореол, але збільшення було достатнім, аби в деталях розглядати незліченний місячні кратери, гори м моря. Довкола мене товпилися цікаві хлопчиська, вони навперебій просили поглянути в телескоп. Було близько 20 годин, коли я допустив до "труби" чергового молодика. "Юшок ти, які гори… Там щось летить!" – несподівано закричав хлопчик. Я тут же відсунув його убік і сам жадібно припав до окуляра. Над диском, паралельно його краю, на відстані приблизно 0,2 місячного радіусу летіло тіло, що світиться, подібне до зірки З-й величини при звичайному спостереженні. Пролетівши третина кола, (це зайняло 4 – 5 секунд), тіло по крутій траєкторії опустилося на місячну поверхню. Зрозуміло, це не була проекція метеорита, падаючого на Землю. Тіло було достатнє велике і… кероване! А жодних штучних супутників в ті роки ще не існувало" [35]

В.Лучко з Львова викладає свої спостереження, вважаючи їх проявом наслідку згасаючого місячного вулканізму. Чи застосовно це пояснення до даного випадку – про це хай судить читач.

"31 березня 1983 року я виробляв спостереження Луни за допомогою рефлектора із збільшенням в 133 рази. Близько 2 тридцяти на чистому, сяючому, майже повному диску Луни (вона прошла фазу повного місяця 28 березня) було відмічено раптом досить велике темне тіло начебто неправильних контурів, спокійно, рівно і швидко прошедшее (якщо не сказати що "промайнуло") по трохи зігнутій траєкторії через північно-західну частину диска у напрямі зразковий із заходу на схід. Дорога тіла на тлі диска зайняла не більш за одну секунду.

Потім, через короткий проміжок часу, таке саме (або те ж саме) тіло знову пересікло Луну з тією ж швидкістю і в тому ж напрямі. Відрізняючись високою швидкістю, великими розмірами, неправильною формою і темним кольором, ці тіла (тіло) справляли враження об’єктів, нерозривно пов’язаних з Луной, – і характером швидкого, рівного руху по злегка зігнутій траєкторії, і чисто оптично: здавалося, вони знаходяться не дуже високо над місячною поверхнею, що наводило до аналогії з супутниками.

Потім спостереження були перервані і продовжені набагато пізніше. Але тепер, за час із З-30 до 4-20 удалося відмітити шість появ таких же тіл – або все-таки одного і того ж тіла, що періодично з’являється. Перший раз об’єкт з’явився приблизно в З-32, потім в З-35, потім в З-40, З-47, 4-00, 4-16, тобто проміжки між подальшими появами монотонно зростали. У всіх випадках це було порівняльно велике, темне, навіть чорне тіло неправильної форми, що прекрасно помітне на тлі сяючого диска Луни і плавно рухається по трохи зігнутій траєкторії з великою швидкістю (кожне проходження займало не більш одній скунди, і це не дозволяло детальніше вивчити об’єкт, що летить).

Хоча напрям руху у всіх об’єктів збігався – приблизно із заходу – юго – заходу на схід – півночі – схід (як би відсікаючи північно-західний край Луни) – лише одного дня траєкторія пройшла майже через центр диска. При інших появах тіло проходило по меншій дузі, ближче до північно-західного краю, пролітаючи над Морем Криз, Морем Спокою, Морем Ясності, Альпами, Апеннінами, Морем Дощів, причому наголошувався поступовий зсув траєкторії до самого краю Луни. Характерний, що, як і при лівих спостереженнях, областю переважного проходження об’єктів на тлі Луни було Море Спокою." [35]

Цікаво, що зони появи цих об’єктів на Луне не випадкові. Якщо нанести місця появи рухомих об’єктів на місячний диск, то виявляється їх концентрація в певних районах. Там же групуються і загадкові компактні джерела світла, які видно інколи на нічній стороні Луни і в області земної тіні під час місячних затемнень. Ця невипадковість розподілу об’єктів дозволяє відкинути пояснення феноменів земними атмосферними явищами. Важко зв’язати їх і з проявами місячного вулканізму. Вони не мають помітного зв’язку з тектонічними поясами Луни.

Крім того, 25.04.72. в обсерваторії Пассау були отримані ряд фотографій "світлового фонтану" в області кратерів Аристарх – Геродот. Світловий стовп збільшував висоту із швидкістю 1,35 км/с. Досягнувши висоти 162 км., він змістився на 60км убік і розплився. Це грандіозне видовище не супроводилося сейсмічними поштовхами, звичайними при виверженнях, які сповна могли бути зареєстровані мережею сейсмографів, встановлених на Луне. (Зірки і Всесвіт, ФРН, 1972 р. т.11, 8 – 9, с. 238-239)[35, 36, 37]

Феномени Луни