“Іван Вишенський” Франко критика

Про Івана Вишенського наразі відомо небагато чого; невідомі ні рік народження, ні рік смерті. Вже у віці 30-35 років він пішов на Афон, звідки лише один раз повертався на Україну. Саме з Афону він написав “Послання до єпископів” та багато інших творів. Після 1610 року він опинився в ізоляції і близько 1620 року помер. Про смерть аскета православні, що зібралися 1621 року, не знали, тому і надіслали прохання повернутися в Україну, про що згадується в творі. Але чи відвідували руські посланці Афон, невідомо.

“Іван Вишенський” постає як філософська поема, постать Івана надто суперечлива. З одного боку, він бажає добра Україні, бажає запобігти масовому “покатоличенню”, прагне допомогти своїм братам у боротьбі, а з іншого, бажає віднайти суть життя, наблизится до Христа. Саме тому він робить вибір, який протирічить його почуттям до України – обмежує своє існування печерою.

В поемі Іван Франко Зображує цю боротьбу. На запитання ігумена, чи немає в серці Вишенського прихильності до світу, той відповідає: “Так”, тобто “немає”. А коли він отримує листа від українців, він розуміє, що почуття до України не вгасли. Іван Франко зображує внутрішню боротьбу Вишенського між його патріотизмом і бажанням краще пізнати Бога, “врятувати власну душу”. Він сам дивується тому, що Україна ще жива для нього, при цьому представляє Україну і як рідну країну, і як стан православних “братів”, події, які там відбуваються

“Та невже ж та Україна
– сей квітчастий рай веселий,
Се важке криваве пекло
– ще для мене не чужа?”…;…

“Не для мене ті далекі
Спомини про Україну
– я давно для неї вмер!
Вмер! А чом же серце скаче,
Чом же кров живіше б’ється,
Думка чайкою літає
Над садками рідних сіл?”.

Отримавши від православних запрошення приєднатися, він довго думав над листом, але врешті-решт прийняв рішення, що його подвиг важливіше, а він уже вмер для людей

“Що сей лист і що цей голос?
До кого? До старця Йвана.
Старця Йвана вже немає,
Він умер, умер для всіх.

Що мені до України?…;…

А мені коли б самому дотиснутись до Христа…;…

Ні, не зраджу свого Бога,
Не зломаю заповіту…

Тому на крики посланців старець не відповідає, але з поеми вбачається, що такий вибір дається йому важко

“Він ридав, шептав і кликав,
та було довкола темно,
і в душі страшенно темно,
і просвітлення не йшло…;…

Старець слухав, дух заперши,
Його ухо жадно ссало
Український любий голос, –
Але він не відізвавсь”.

Але далі він перечитує лист і роздумує над своїм вибором у контексті подій в Україні; і результатом цих роздумів є розуміння, що нічого спільного з Божим шляхом його подвиг не має

“Адже ж ті твої чернечі
горді мрії про спасення
тут, далеко від спокуси, –
се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не Божий шлях верстаєш…;…

Се не Божий шлях!”.

Він намагається виправити ситуацію і приєднатися до посланців з України

“Стійте! Стійте! Завернітесь!
Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну”,

Але вже надто пізно

“…Та дарма! Не чують крику,
і по хвилях золотистих
барка геть пливе й пливе”.

Тоді Вишенський звертається до Ісуса Христа, обіцяючи віддати все, що він має, на користь України, і лише після цього він отримує полегшення. Бог почув його молитву і достатньо фантастичним методом перемістив на барку.

“Іван Вишенський” Франко критика