"Уолтергейт": Крах президента

Пильний охоронець виявив, що в будівлі штаб-квартири демократичної партії у Вашингтоні зламані двері. Злочинців заарештували. І вибухнув політичний скандал, головним героєм якого став президент США Річард Никсон.

Це сталося незабаром після двох годинників дня, в суботу 17 червня 1972 року. П’ятеро чоловіків, одягнених в строгі ділові костюми, з гумовими рукавичками на руках непомітно пройшли через лабіринт затемнених офісів і коридорів готелю "Уотергейт". З собою вони несли складну звукозаписну апаратуру.

Ці люди, поза сумнівом, були добре знайомі з планом будівлі. Проте вони не змогли передбачати, що пильний негр-охоронець саме у цей момент почне обхід будівлі.

Зрозумівши, що в будівлю проникли сторонні, охоронець відразу подзвонив в поліцейське управління Вашингтона.

До місця випадку було послано вбрання поліції. Всіх п’ятеро затримали в одному з порожніх офісів. Запідозривши в спробі грабежу, їх заарештували і доставили в поліцію для з’ясування обставин.

Через шість годинників в квартирі молодого репортера Боба Вудворда пролунав телефонний дзвінок. Колишній морський офіцер зняв трубку і почув розпорядження головного редактора газети "Вашингтон пост" терміново з’явитися в будівлю суду.

Справа здалася Вудворду незначним. Що незвичайного в арешті п’яти грабіжників? Проте, взнавши, що випадок стався в штаб-квартирі Національного комітету демократичної партії, журналіст насторожився.

Так почався скандал, що привів до відставки президента США Річарда Никсона. Це була найсенсаційніша подія в історії американської політики.

Само слово "Уотергейт" стало символом аморальності, корупції і злочинності в урядових кругах.

Сходження до влади

Скандали довкола Никсона траплялися і раніше. "Уотергейт" став кульмінацією політичних інтриг, уміло приховуваних від очей громадськості.

Дивно, але людина, що збиралася найняти банду головорізів, аби розправитися з активними противниками в’єтнамської війни, у минулому був квакером і проповідував ідеї світу і боротьби з насильством. Він народився 9 січня 1913 року в містечку Йорба-Линда, штат Каліфорнію, і був другим сином в сім’ї. Його батьки були простими людьми. Батько вирощував цитрусові, працював на будівництвах і не гребував жодної праці, але постійного місця роботи не мав.

Будучи від природи боязким і замкнутим, Никсон проте прекрасно вчився і встигав по всіх предметах. Особливо йому подобалися історія і музика. Намагаючись здолати свою боязкість і соромливість, він брав участь у відкритих диспутах і став однією з основних дійових осіб на словесних турнірах з учнями інших коледжів.

Спочатку він вчився в квакерському коледжі недалеко від будинку. Одночасно підробляв, аби сплатити навчання. Після успішного закінчення коледжу став стипендіатом престижного університету Дьюка в Дареме, штат Північна Кароліна. У 1934 році поступив на юридичний факультет цього

університету.

Через три роки Річард Никсон вже отримав ступінь бакалавра, він був третім серед випускників. Потім став працювати в адвокатській конторі. У вільний від роботи час він грав в любительських спектаклях в міському драмгуртку, де і познайомився з майбутньою дружиною – рудоволосою шкільною вчителькою Патріцією Райан.

Після нападу японців на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року Никсон вирішив внести свій внесок до справи перемоги Америки і, не дивлячись на пацифістські переконання, записався в армію. Його визначили у військово-морські сили, але, враховуючи квакерське виховання, відправили служити за тисячу кілометрів від бойових дій – на острови Тихого океану, Війну він закінчив в чині помічника командира транспортній частині.

У 1945 році друг Никсона банкір Герман Перрі, один із стовпів республіканської партії, умовив його зайнятися політикою, і Никсон висунув свою кандидатуру на дванадцятий регіональний конгрес республіканської партії в штаті Каліфорнію.

Тридцятитрилітній Никсон легко отримав крісло в конгресі США і незабаром заслужив на репутацію серйозного політика.

Через деякий час його включили в спеціальну двопартійну комісію палати представників, в обов’язки якої входило розслідування антиамериканської діяльності. Тут із-за своєї непримиренності до комуністів Никсон завоював репутацію "ланцюгового пса", який постійно лякав американський народ "червоною загрозою".

Позиція ярого антикомуніста допомогла Никсону отримати перемогу на виборах в сенат в 1950 році. Йому тоді було тридцять сім років, і він вже мав досвід в закулісних махінаціях. Никсон виявився наймолодшим сенатором-республіканцем, і через два роки, в 1952 році, президент Ейзенхауер запропонував його кандидатуру на пост віце-президента.

Проте незабаром бурхлива політична діяльність Никсона різко пішла на спад.

Це сталося після того, як одна з нью-йоркських газет звинуватила його у використанні передвиборних засобів на особисті потреби.

23 вересня молодий сенатор виступив по національному телебаченню з поясненнями. Його виправдання журналісти назвали згодом "чекерской мовою"; серед інших звинувачень було і таке: за гроші, призначені для вибіркової кампанії, Никсон купив своїм дітям собаку по кличці Чекере.

Никсон сказав, що виділені урядом кошти були використані строго за призначенням і що він ніколи б не дозволив собі зробити протизаконний або аморальний вчинок і тим самим зіпсувати свою політичну кар’єру. Що кокер-спанієля Чекерса він взагалі не купував. Собаку дітям подарували, і він не має наміру забирати у них чотириногого друга на догоду журналістам, що розперезалися.

Він закінчив свою мову так: "Я не збираюся вирушати у відставку. Я так просто не задаюся".

Схожу фразу він виголосив і через двадцять років під час Уотергейтського скандалу.

Більшість американців повірили в його невинність, і Никсон повернувся до свого улюбленого заняття – атаки на опонентів з демократичних лав.

Він заявив, що кандидат в президенти від демократів Едлай Стівенсон – приятель Олджера Хіта, який служив раніше в держдепартаменті США і був комуністом.

Безперервні атаки на опонентів зіграли свою роль, і Никсон отримав на виборах блискучу перемогу.

C прицілом на Білий Дім

Після відставки Ейзенхауера Никсон став серйозно подумувати про президентське крісло. Першу спробу він зробив в 1960 році, коли програв дуже популярному тоді Джону Кенеді. Опинившись не біля справ, Никсон відправився до Каліфорнії, де став працювати в адвокатській конторі в Лос-Анджелесі.

Але його душа як і раніше жадала власті, і вже через одинадцять місяців після перемоги Кенеді Никсон оголосив про висунення своєї кандидатури на пост губернатора штату Каліфорнію, найкрупнішого штату США. Цього разу він програв начисто і з гіркотою накинувся на пресу за її "двозначні натяки", що привели його до поразки. Никсон присягнувся, що назавжди вирушає з політичної арени.

"Ви більше не побачите Річарда Никсона як хлопчик для биття", – обурювався він, і всі думали, що чують його востаннє.

Проте до 1968 року в Америці виникла складна обстановка. Країну роздирали протиріччя, назрівала політична криза. Тривала війна у В’єтнамі як трясовина засмоктала американську військову машину. По всій країні проходили мітинги протесту і спалахували расові хвилювання. Президент Ліндон Джонсон оголосив, що не збирається висувати свою кандидатуру від демократичної партії на другий термін. Це відкривало для потенційних кандидатів великі можливості.

Заява Джонсона підстебнула і Річарда Никсона. Висунувши свою кандидатуру, Никсон випередив колишнього губернатора штату Меріленд Спіро Агню на півпроцента голосів вибірників і став господарем Білого дому.

Так п’ятдесятишестирічний Никсон нарешті досяг вершини влади. Потрібно визнати, що саме він посіяв насіння того, з чого пізніше виріс "Уотер-гєїт". Насіння це було кинуте в благодатний грунт завдяки створеній Никсоном обстановці секретності і підозрілості до своїх опонентів.

Під час другого терміну перебування Никсона на посту президента, після перемоги на виборах 1972 роки, спливли скандальні подробиці двох крупних подій – бомбардування Камбоджі американськими ВПС і Уотергейтського скандалу.

У 1970 році, під час війни у В’єтнамі, Никсон завірив американський народ, що США поважатимуть нейтралітет Камбоджі. Проте з’ясувалося, що в 1969-1970 роках ВПС США завдали більше трьох з половиною тисяч бомбових ударів по території маленької країни. Але навіть ця брехня померкнула після того, як "Уотергєїт" оголював аморальне єство президента і його команди.

"Уолтергейт"

Правда про те, що робили п’ятеро зломщиків в штаб-квартирі демократичної партії, пробивалася важко: у стінах Білого дому почалася широкомасштабна операція по захованню слідів злочину. Наполегливо насаджувалася версія про спробу банального пограбування. Проте завдяки наполегливим зусиллям журналістів Боба Вудворда і Карла Бернштєїна світ нарешті взнав правду.

Генеральний прокурор США Джон Мітчелл ще в 1969 році заявляв, що в оточенні президента Никсона без санкції судових органів прослухуються телефонні розмови його політичних суперників.

Інший сигнал прозвучав в липні 1970 року. Саме тоді Никсон схвалив план секретних служб по проведенню несанкціонованих обшуків і перегляду кореспонденції у конгресменів-демократів.

Захоплюваний жаданням влади, Никсон виявився замішаним в безлічі закулісних інтриг. Із записів телефонних розмов в Білому домі з’ясувалося, що за його завданням наймалися головорізи з мафіозних кланів для розгону антивоєнних демонстрацій. "Є парубки, які із задоволенням розтрощать голови цим пацифістам", – говорив президент – сам ярий пацифіст в недалекому минулому.

Перед черговим туром виборів Никсон зажадав відомості про сплату

податків недостатньо лояльними державними чиновниками.

Коли його помічники стали з’ясовувати, як їм отримати ці відомості в департаменті податків, Никсон відповів: "Біс візьми! Прокрадіться туди вночі!"

Перша подія, пов’язана з "Уотергейтом", сталася після публікації секретних документів Пентагону в 1971 році.

Хоча ці документи, що якимсь чином попали до "Нью-Йорка таймі", стосувалися в’єтнамської політики попередньої адміністрації, Никсон був упевнений, що це змова проти нього. Аби усунути надалі можливе просочування інформації, він створив спеціальну секретну службу.

У підрозділ, відомий під назвою "водопровідники", увійшли його найближчі радники і помічники. Діяли вони під виглядом сантехніків і всі надалі виявилися замішаними в Уотергейтськом скандалі.

Одному з головних завдань Джона Ерліхмана, помічника Никсона, було складання списку двадцяти найбільш активних політичних противників президента. Першим в цьому списку значився сенатор Едвард Кенеді. Секретна служба обговорювала навіть варіанти вбивства неугодних президентові людей, а також операції по зриву мітингів демократів.

Після того, як було встановлено, що штаб-квартира Національного комітету демократичної партії напхана підслухуючими пристроями, газети обнародували непривабливі подробиці скандалу. Всім було ясно, що це зроблено за прямим дорученням президента.

Слово "Уотергейт" стало символом корупції і махінацій неохайних політиків.

Коли в 1974 році розслідування наближалося до драматичної розв’язки, воно залучило в свою орбіту багато високопоставлених чиновників Білого дому і навіть віце-президента Спіро Агню, які зловживали службовим положенням і таємно отримували хабарі.

Імпічмент

"Я не шахрай", – заявив Никсон в своєму виступі по телебаченню. Проте магнітофонні записи підслуханих розмов і протоколи допитів говорили зовсім про інше.

Сенатом і палатою представників були зроблені кроки по усуненню президента від влади. Законодавча комісія палати представників схвалила імпічмент.

Її висновок прозвучав суворим звинуваченням на адресу американського народу президента, що не виправдав надій. У нім затверджувалося, що Річард Никсон поводився неналежним президентові образом, підривав основи конституційних буд США і має бути зміщений з поста і з’явитися перед судом.

Не дивлячись на настільки грізні звинувачення, Никсон відмовлявся піти у відставку. "Я не маю наміру ні за яких обставин вирушати з поста, на який мене вибрав американський народ", – сказав він.

Проте Уотергейтський скандал розростався як снігова лавина.

Один із співробітників апарату Білого дому Олександр Баттерфілд повідомив, що з 1970 року Никсон таємно вів записи всіх бесід і телефонних розмов в кабінетах Білого дому. Конгрес зажадав, аби йому були передані ці записи, але Никсон навідріз відмовився це зробити, пославшись на право "виконавчої влади". Проте, зрозумівши, що у нього немає вибору, президент запропонував конгресу витримки із записів. Призначений для розслідування справи державний обвинувач Арчібальд Кокс не погодився піти на поступки.

У нестямі від гніву, Никсон відчужив Коксу і замінив його "прирученим" генеральним прокурором Робертом Борком.

Ставало очевидним, що в цій сутичці президентові не перемогти. Врешті-решт всі записи виявилися в конгресі. Вони свідчили

що Никсон зловжив довірою свого народу.

До кінця лютого 1973 року комісія з розслідування "Уотергейтського справи" отримала всі необхідні докази провини президента. Додатково до всього були виявлені порушення в сплаті Никсоном податків, а також факт використання величезної суми державних грошей на облаштування особняків в штатах Флоріда і Каліфорнія.

З червня 1974 року Никсон фактично став в’язнем Білого дому.

Джон Ерліхман і інші "водопровідники" були звинувачені в змові. Верховний суд США одностайно виніс ухвалу про те, що Никсон зобов’язаний повернути приховані їм шістдесят чотири магнітофонні записи.

Крах

9 серпня 1974 року став вдень краху правління Никсона. Знаючи напевно, що конгрес оголосить імпічмент, він подав вельми емоційне прохання про відставку. Ображений і зломлений, Никсон повернувся в свій рідний штат.

Проте з часом погане забувається і проходит.

Сьогодні багато політологів вважають, що Річард Никсон був видатним державним діячем. Його відродження як політика почалося вже через місяць після відходу з Білого дому, коли його прибічник і послідовник Джеральд Форд пробачив йому всі гріхи на посту президента.

У подальші роки Никсон намагався пом’якшити кошмар "Уотергєїта". Він продовжував стверджувати, що йому слід було діяти рішучіше і він би впорався з ситуацією, що створилася. Він заявляв: "Згадуючи безліч заплутаних справ і непереборних труднощів, поведінку людей, що оточували мене, я тепер ясно усвідомлюю, що зробив помилку і діяв в ті роки нерішуче і необачно… Я знаю, що багато чесних людей вважають мої дії під час "Уотергейту" протизаконними. Тепер я розумію, що саме мої помилки і помилки сприяли формуванню таких оцінок".

Никсон, що з’явився перед всім світом брехуном і шахраєм, так і не захотів визнати своєї провини.

"Уолтергейт": Крах президента