Загадка століття: Скарби нацистів

У маленькому селенії сталися ряд жорстоких вбивств. Хтось вирішив в що б те не стало зберегти таємницю давніх військових часів. Першопричина цих злочинів – пограбування нацистами Європи, пристрасть до багатства...

У десять годин вечора в неділю дзвінок в двері відірвав Сальваторе Леонарда від телевізора. Для друзів начебто запізніло, подумав він. Щось явно сталося. Інакше навіщо комусь знадобилося б тягнутися по брудній дорозі до його будинку, деручись по горбах, що оточують село Баргаглі на півночі Італії?

Леонарда вибрався з крісла і прошаркал до входу. Відчинивши двері, він наткнувся поглядом на два стволи обріза мисливської рушниці. Швидше за все розглянути обличчя пізнього відвідувача він просто не встиг: обоє ствола бризнули вогнем ще до того, як двері розкрилися повністю.

Для поліції, що нагрянула в село незабаром після випадку, ця трагедія стала справжнісінькою загадкою. І ніхто з жителів невеликої місцевої громади не побажав пролити на нього світло. Навіть вдова Леонарда не змогла підказати сищикам, хто і за що убив сивоволосого старика – колишнього перукаря.

"Мій чоловік був спокійною людиною, – сказала вона. – Він жив тихо, любив доглядати курчат і кроликів. Але недавно він почав говорити, що жити йому залишилося зовсім недовго".

Мер Баргаглі взагалі відмовився розмовляти на цю тему. Він прямо заявив: "Я не хочу бути замішаним в такі справи. У нас не прийнято обговорювати подібні питання".

Причиною такої заяви став той факт, що Леонарда виявився не першим, хто загинув від рук нічного відвідувача, якого прозвали "Чудовиськом з Баргаглі". На совісті злочинця, як стверджували, була двадцять одна жертва – сімнадцять чоловіків і чотири жінки. Єдине, що було про нього відомо, – його вік. На загальну думку, вбивцею була стара людина, оскільки вся ця історія, як вважали, почалася сорок чотири роки тому.

У партизанській засідці

Розгадку таємниці потрібно було шукати в далекому сорок п’ятому. У лютому того року, за три місяці до звільнення Італії, місцеві партизани захопили в долині Тікоси нацистську колону вантажівок, що перевозила гроші, золото, коштовності, картини і інші твори мистецтва, награбовані під час війни. Охорона з эсэсовцев, що супроводжувала видобуток до Німеччини, була знищена, і "скарби Тікоси" безслідно зникли.

Карміне Ськотта, поліцейський, якому доручили розслідувати справу про зникнення трофеїв, через декілька днів був підданий звірячим тортурам і живцем зажарений на рожні. Він став першою ланкою в зловісному ланцюзі жертв, що приписуються "Чудовиську з Баргаглі".

Вбивця, хто б він не був, вирішив в що б те не стало зберегти таємницю захованих скарбів. За два місяці, прошедших після жахливої смерті Ськотта, сталося ще вісім вбивств. У квітні 1945 року четверо партизан були розстріляні з кулемета. Через пару днів загинули ще четверо.

Жителі села, згадують старожили, пересварилися із-за військових трофеїв. Але вбивства зробили свою справу. "Чудовисько" подавило будь-яку незадоволеність тих, що були партизан. Наступні шістнадцять років в селі панували світ і спокій.

Деякі жителі за цей час побудували нові будинки на засоби, доходи, що явно перевищують їх. Але питань із цього приводу ніхто не задавав. Поліція втратила інтерес до справи про скарби. Так продовжувалося до 1961 року.

Воскресіння "Чудовиська"

У грудні 1961 року Джузеппе Муссо, сімдесятидворічний могильник і колишній партизан, повалився з моста в рів і розкроїв собі череп. Цей випадок визнали випадковістю.

А ось смерть шестидесятичетирехлетней Марії Валлетто в її сільському будинку в грудні 1969 року до випадкових ніяк не віднесеш. Колишня партизанська зв’язкова була забита до смерті.

Вбивства продовжувалися. У листопаді 1972 року Джероламо Канобіо, якому було сімдесят шість років, напившись одного дня увечері, заявив, що знає таємницю зниклих скарбів. Через пару годинника його знайшли мертвим.

Всі випадки мали вражаючу схожість. Жертви були похилого віку, всі під час війни або билися в рядах партизан, або були тісно пов’язані з ними. Іншими словами, це були люди, які могли знати відповідь на питання про зниклі нацистські скарби.

Наступною в цій черзі за смертю виявилася Джулія Віачава, сімдесяти чотирьох років. У березні 1974 року їй теж проломили голову каменем. Ще через два роки знайшли повішеним п’ятдесятичотирилітнього Пьетро Чевасько.

Карло Спаллароза в свої шістдесят дев’ять років зустрів в червні 1978 року ще страшнішу смерть. Після того, як він "впав" із скелі, йому відрубали голову.

Деякі жителі села після нападів на них дивом залишилися живі, але і після цього наполегливо зберігали мовчання. У сімдесятип’ятирічного Фран-чесько Фумеру в 1980 році стріляли з обріза мисливської рушниці майже впритул, а він твердив, що не розгледів нападаючого.

Декілька пізніше історія ця прийняла новий і несподіваний зворот. В центрі її виявилася Аніта де Магистріс, вдова німецького офіцера, який свого часу очолював захоплену партизанами колону і після бою залишився живий. У 1974 році "баронеса" (так люди називали мадам де Магист-рис) несподівано оселилася на віллі в околицях Баргаглі. Неважко здогадатися, чому вона тут з’явилася.

З роками "баронеса" освоїлася на новому місці, близько познайомилася з місцевими жителями, акуратно відвідувала церкву і навіть керувала церковним хором. Але когось її присутність в селі явно не владнувала. У липні 1983 року "баронеса" була убита декількома потужними ударами палиці по голові.

Місцевий суддя Марія-Роза де Анджело спробувала розібратися в останніх вбивствах. Одна з мешканок села, сімдесятисемирічна Ема Че-васько, погодилася допомогти їй в розслідуванні. Але свідчення надати не встигла: за день до зустрічі з суддею вона "випала" з вікна другого поверху свого будинку і померла на місці.

Суддя зрозуміла, що жителі села паралізовані страхом. "Лише цим можна пояснити байдужість місцевого населення", що здається, – заявила вона.

Мовчання, яке служило надійною охороною награбованим нацистами скарбам, було типовим явищем не лише для Італії. Історія села Баргаглі – лише одна з глав таємничої саги про нацистські багатства, спочатку награбовані, а потім що зникали у міру того, як німці відступали через всю Європу.

Коли в середині 30-х років загроза війни стала усе більш відчутною, багаті люди в Європі запанікували. Перед ними встало важке питання: як уберегти свої будинки і багатство від гітлерівців?

Нацистам знадобилося зовсім трохи часу, аби зрозуміти: буквально крізь їх пальці витікають величезні скарби.

Фюрер наказав побудувати спеціальні сховища для всіляких цінностей. У міру просування його армії на захід ці сховища швидко заповнювалися зусиллями агентів-стерв’ятників Бормана. Будувалися все нові і нові сховища, особливо після захвату такого коштовного трофея, як Париж – скарбниці європейського мистецтва.

Кількість награбованого у французькій столиці було неймовірним. Герман Герінг, командувач "Люфтеаффе", створив стан, направляючи поїзди із захопленими художніми цінностями прямо в свій замок під Берліном.

Нацисти прибрали до рук все, до чого змогли дотягнутися в окупованих європейських країнах. Зникла більше половини національного багатства Бельгії і Голландії. Були начисто розграбовані сховища банків Польщі і Чехословакії. З Росії кожного місяця прибувало півсотні ешелонів з цінностями з музеїв, художніх галерей і бібліотек. На той час, коли у війні настав перелом, нацисти встигли награбувати різних цінностей приблизно на 15 мільярдів фунтів стерлінгів (нинішня вартість їх не піддається оцінці). Але коли бомбардувальники союзників почали з’являтися над містами вже в самому центрі Німеччини, ненаситні грабіжники зрозуміли, що їх видобутку загрожує реальна небезпека.

Частина награбованих цінностей була захована в соляних шахтах під Альт-Аусси в Австрії. Діаманти виявилися в одному з монастирів в Чехословакії. Замокнув Нейсванштейн теж став местомом зберігання скарбів. Але величезна частина награбованого просто зникла.

І тут потрібно врахувати традиційну німецьку передбачливість і пригадати, що розгромлені нацисти незабаром після війни створили нову секретну організацію під назвою ОДЕСА. Вона виникла, аби забезпечити безпечні дороги порятунку німецьким військовим злочинцям і створити

для них надійні укриття. На це були витрачені величезні засоби з награбованого за війну видобутку. Але чимала частина цього видобутку ще залишилася…

"Все дуже просто…"

Під час штурму Берліна в кінці квітня 1945 року сталася визначна подія. Американські війська прагнули в що б те не стало випередити своїх радянських союзників і дістатися до німецької столиці першими. Їх метою був берлінський рейхсбанк, вірніше, його вміст. Проте воно дісталося російським.

Розвідслужби по обоє сторони "залізної завіси" були згодні в тому, що після війни лише одного золота, яке зберігалося в Германії, пропало приблизно на 50 мільярдів фунтів стерлінгів. Велика частина його захована десь в Європі.

Нацисти, що тікали, були не в змозі прихопити з собою весь награбований за війну видобуток. Цінності на мільярди фунтів стерлінгів були зариті на узбіччях європейських доріг.

У 1983 році робітник, що реставрував древній колодязь в одному з чоловічих монастирів в Північній Італії, наткнувся на невелику шахту, в якій виявилося декілька десятків важких ящиків. Коли їх підняли вгору і розкрили, виявилось, що в них зберігалися 60 тонн золота, вартість якого на той час перевищувала 500 мільйонів фунтів стерлінгів.

Італійський уряд визнав, що німці в 1944 році забрали з центрального банку Риму 120 тонн золота і занурили його на вантажівки, аби вивезти до Німеччини. Яка частина цього золота попала туди, не знає ніхто. Щось вкрали по дорозі самі німці, щось кинули, а щось захопили італійські партизани…

І тут самий час повернутися на початок нашої історії, Баргаг-ли в село, до ланцюга мерзенних вбивств, що зовсім не завершилися смертю старого Сальваторе Леонарда. Яку б таємницю нацистських скарбів він не беріг, вона не захистила його.

Ось що сказав один з жителів цього села: "Жахливі речі відбувалися під час війни, жахливі речі відбуваються і зараз. Все дуже просто…"

Загадка століття: Скарби нацистів